Як сім’я з Кириківки створила свою справу після закриття заводу
У часи, коли звичний світ хитається, а стабільність зникає, як ранковий туман, перед кожним постає вибір: нарікати на долю чи боротися з обставинами невтомною працею. Родина Губарєвих із Кириківки обрала другий шлях. Їх знають як людей, чиї руки не пам’ятають спокою, а серця — зневіри. Поки хтось шукає винних у негараздах, вони шукають можливості, перетворюючи щедрість рідної землі на добробут для своєї сім’ї.
ВІД ЦУКРОВОГО ЗАВОДУ — ДО ВЛАСНОЇ СПРАВИ
Життєвий шлях пані Ольги — це історія про те, як коріння пускає паростки там, де його посадила доля. У далекому 1974 році молода дівчина приїхала за розподілом із рідної Вінниччини на Сумщину. Тоді вона й не здогадувалася, що цукровий завод ім. газети «Правда» стане її домом на довгі 40 років. Там зустріла своє кохання — Віктора із сусіднього Катанського, який одразу розгледів у ній ту саму, єдину. Виростили доньку та сина, чесно працювали… аж поки завод не завмер назавжди.
До пенсії було ще далеко, а життя не поставиш на паузу. Тоді родина вирішила: земля не зрадить. Почали з картоплі — садили по двісті відер на величезних плантаціях у два гектари. Спини не розгинали, але згодом зрозуміли: праця каторжна, а прибуток — мізерний. Містяни в Харкові — народ перебірливий, вибагливий. Тож Губарєви почали прислухатися до ринку. Так на їхніх городах оселилися аристократи грядок: пастернак, селера, соковита петрушка та яскрава морква. Копати таке коріння восени — справа не з легких, але результат того вартий.
«НАШ ДЕНЬ — СУБОТА»: ШЛЯХ ДО СЕРЦЯ ПОКУПЦЯ
Сьогодні Центральний ринок Харкова вже не уявляє себе без Губарєвих. Їх там знають усі! Тільки-но автівка з Кириківки з’являється на горизонті — вишиковується черга. Покупці точно знають годину приїзду і чекають саме на «своє», перевірене.
Але шлях до цього визнання був тернистим. Пані Ольга згадує, як колись возила товар потягом. Велосипед, тачки, важкі сумки… І байдуже, чи на вулиці ожеледиця, чи завірюха — треба встигнути до вокзалу, бо це їхній хліб.
«Перший мій заробіток у Харкові був усього 17 гривень, я це пам’ятаю як зараз», — посміхається жінка.
Сьогодні у них уже є автомобіль (ба більше — за час війни придбали вже другу машину!), що значно полегшує логістику. Найкраще торгівля йде взимку, коли містяни прагнуть літніх вітамінів, дбайливо збережених господарями.
САД, ВИНОГРАД ТА МАГІЧНІ ШИШКИ
Зараз у родини 50 соток землі, і кожний сантиметр тут доглянутий із любов’ю. 30 соток займає розкішний сад: яблуні, груші, сливи, а поряд — вишукана лохина, малина та суниця. Це величезна праця: обрізка, боротьба зі шкідниками, підживлення. Синові Юрію передається ця наука від мами, яку він жартома називає «головним агрономом». А ще Губарєви вирощують виноград, виготовляючи з нього хмільне сонячне вино.
Коли приходить сезон заготівель, кухня перетворюється на гарячий цех. Чого варті лише смажені баклажани, за якими полюють покупці! А справжній хіт — варення з соснових шишок, яке вони варять наприкінці квітня. Цілющий десерт також розлітається поштою, навіть на захід України.
Рекорд родини: 170 трилітрових банок малини у власному соку за один сезон. Для зручності покупців ягоду розливають у меншу тару, щоб кожен міг дозволити собі часточку літа. А ще родина також закручує близько сотні баночок варення з лісової суниці!
СЕКРЕТ «ЛІСОВОГО МЕДУ»: ЯК ГУБАРЄВИ ГОТУЮТЬ ВАРЕННЯ З ШИШОК
«Головний секрет — у часі збору. Шишки мають бути молодими (“молочними”), ніжно-зеленими та м’якими. Миємо, заливаємо водою на ніч, а зранку варимо з цукром у три прийоми. Варення стає густим, кольору темного бурштину, з неймовірним ароматом хвої. Це не просто смаколик, а справжня зброя проти застуди», — ділиться пані Ольга.
ТАЄМНИЦІ ЛІСУ ТА ДИВО-ГРИБ ГІРОПОР
Минулого року родина зробила для себе неймовірне відкриття — ліс. Те, що починалося як короткий відпочинок, перетворилося на справжнє захоплення. Вони ледь не жили серед дерев, впиваючись тишею та свіжим повітрям. Виявилося, що ліс — це не лише благодать, а й щедра комора. Саме там вони зустріли дивовижний гриб — гіропор. Невеликий, смачний, він ховається на галявинах соснових лісів. Відомий як каштановий гриб або заячий гриб. При сушінні та варінні він дарує страві приємний горіховий присмак. Разом із ним у кошики лягають білі, опеньки, зелені та сірі рядовки…
Постійні покупці ще тільки звикають до нового делікатесу, але той, хто скуштував хоч раз, повертається знову.
МАГІЯ БІСЕРУ: КОЛИ ДУША ПОТРЕБУЄ ТИШІ
Багато хто дивується: звідки у жінки, яка весь день проводить на ногах — то на городі, то в дорозі, то на ринку — беруться сили на тонке, майже ювелірне мистецтво? Але для пані Ольги вишивання бісером — це не просто хобі, це її власна «територія спокою», де час ніби зупиняється.
Коли сонце сідає за обрій, а хатні справи нарешті відпускають, вона вмощується за стіл. Сотні маленьких скляних намистинок під її пальцями перетворюються на розкішні квіти, величні храми та затишні пейзажі.
«Мене часто запитують, коли ж я відпочиваю. А я відповідаю: ось тут і відпочиваю! Кожна намистинка — як молитва або добра думка. Поки голка ходить по полотну, вся втома кудись зникає, а на зміну їй приходить мир», — ділиться майстриня.
Ці картини — не для продажу. Це дарунки для найрідніших, для друзів та знайомих. Чимало вишитих робіт прикрашають дім доньки, наповнюючи його материнським теплом, навіть коли господиня далеко. У кожному стібку — часточка душі, яка не зачерствіла від важкої праці, а навпаки, навчилася бачити світло в кожній дрібниці.
ЖИТТЯ ВСУПЕРЕЧ ВІЙНІ
На ринку пані Ольга часто бачить бабусь, що перепродають товар з АТБ, щоб вижити на мізерну пенсію. Вона не засуджує — розуміє, як важко зараз кожному. Але її товар — особливий, він вистражданий щоденною працею на городі, де немає вихідних.
Попри війну, яка не дає дихати на повні груди, у домі Губарєвих затишно. Стіни прикрашають картини, власноруч вишиті пані Ольгою бісером — це її віддушина, її спосіб розмовляти з красою. Навіть зараз, коли донька за кордоном, її великий будинок у Кириківці не пустує: батьки гостинно прийняли туди кілька сімей переселенців із прикордонної Великої Писарівки.
Губарєви не вміють сидіти на лавках, обговорюючи сусідів. Їхній рецепт щастя простий: любити свою землю, не боятися мозолів і завжди йти вперед. Бо земля-годувальниця ніколи не залишить того, хто готовий їй вклонитися.
Олена ТЯГЛЕНКО
