Життя у Великописарівській громаді для тих, хто далеко, може здаватися нереальним. Але таке воно вже є. Будинки горять чи не щодня. Так само майже щодня є поранені. До цього не звикаєш, але з цим живуть.
І водночас — звичайні речі нікуди не зникли.
У вцілілих магазинах стоять черги. І не лише за продуктами. Люди купують насіння овочів — починаються городи. Хто з осені встиг зорати землю, тим трохи легше: вони вже потихеньку обробляють свої ділянки. Граблями скородять землю, не очікуючи техніку, щоб заборонувати.
Ті, хто не зміг зорати — беруться за лопати. Перекопують вручну хоча б невеликий шматок. Аби щось посадити. Кажуть, що це і про запас на майбутнє, і щоб не сидіти без діла. Бо робота на землі трохи відволікає. Коли щось садиш чи пораєшся на городі — менше думаєш про обстріли. Хоч ненадовго, але стає спокійніше.
І життя все одно триває.
Повернулися лелеки. Вони знову сідають на свої гнізда, навіть якщо ті пошкоджені або обгорілі. Один із них — просто на згорілому будинку культури. Сидить і лагодить.
А поруч — інша реальність. Нещодавно знову горіли будинки на вулицях Шевченка і Кобзарській.
Кілька днів тому по Ямному та навколо нього за день прилетіло більше 100 дронів.
І так тут є. Десь горить, а десь уже готуються садити картоплю.
Люди просто живуть.
