Чергові обстріли Великій Писарівці знову доводять очевидне — війна не робить жодних пауз і не залишає жодного клаптика землі справді безпечним. Місця, які ще вчора здавалися бодай відносно спокійними, сьогодні перетворюються на зони постійної загрози.
Земляки згадують, що зовсім недавно працівники комунальної служби разом із жителями намагалися хоч якось упорядкувати територію після обстрілів — підмести, зібрати уламки, підправити понівечені лавки й обмежувачі, прибрати сміття після попередніх вибухів. Люди хотіли бодай символічно повернути вулиці вигляд нормального життя. Але зараз це не лише втратило сенс — стало небезпечно. Постійні прильоти, нові обстріли, дрони, що чатують на кожного, хто виходить у двір, роблять будь-які спроби відновлення марними.
Уже важко й підрахувати, скільки разів за цей рік громада пережила вибухи. Постійне відчуття прицілу ворога змушує місцевих жити напівзігнутими, у буквальному значенні — і від шуму мотора дрона, і від несподіваних ударів, що з’являються нізвідки. Люди кажуть: тепер кожен день схожий на попередній, і ніхто не знає, що буде завтра.
Особливо складно зрозуміти, куди саме 14 листопада припав удар чергового російського керованого авіаційного боєприпасу. Одні припускають, що КАБ влучив у цегляний паркан відділку поліції. Інші — що вибух стався біля перебитого раніше стовпа поруч. Визначити точку потрапляння важко, бо сліди вибуху ніби розмиті.
Ми вже публікували фото з руйнуваннями колишнього СПТУ, а цього разу пропонуємо поглянути на кілька знімків із місця падіння КАБу біля поліції.
Як і після вибуху авіабомби на вулиці Прикордонній біля колишньої контори “Дружби”, тут майже неможливо знайти чітку «класичну» вирву. Тоді боєприпас влучив у дерево, розірвав його і вибухнув так, що замість одного кратера з’явилася низка дрібних, розкиданих у радіусі кількох десятків метрів.
Тепер картина дуже схожа: вибухова хвиля «гуляла» навколо будівель і дитячого майданчика. Пошкоджені гойдалки, зігнуті металеві конструкції, потріскані декоративні елементи. Найбільше шкода черепах — ті скульптури давно стали улюбленими для дітвори. Вони сиділи на них, фотографувалися, грали поруч, а тепер вони побиті уламками.
Не оминула біда й будівлю поліції: розбиті вікна, повибивані двері, посічені уламками стіни, шматки цегли, що розсипалися тротуаром. Дехто з місцевих зізнається, що вже давно не пам’ятає, коли бачив там цілі склопакети. Вибухи повторюються так часто, що ремонт немає сенсу навіть починати.
Поруч — понівечені дерева, вирвані з корінням кущі, дрібні уламки, які досі можна знайти на асфальті. Комунальники кажуть: вони готові прибирати, готові працювати, але поки що це марна праця. За кілька днів усе знову накриває новою хвилею обстрілів.
Та попри страх і втому, селище живе. Люди виходять, оглядають руйнування, перемовляються, підтримують одне одного. І кожен раз сподіваються, що це був останній удар. Хоча всі знають — він точно не останній.
Наталія ПАСЮГА
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
