2025 рік став для України роком накопиченої втоми. За даними загальнонаціональних соціологічних досліджень, понад 60% українців заявляють, що готові жити в умовах війни стільки, скільки буде потрібно, водночас майже половина опитаних (близько 47 %) постійно відчувають високий рівень стресу. Психологи фіксують: наприкінці року саме психологічне виснаження виходить на перший план — навіть у тих, хто тривалий час демонстрував стійкість.
Війна продовжує безпосередньо впливати на повсякденне життя мільйонів людей. Понад 9 мільйонів українців залишаються або внутрішньо переміщеними особами, або перебувають за кордоном, а для мешканців прикордонних громад війна вже давно не абстрактне поняття, а щоденна реальність.
Великописарівська громада — це прикордоння Сумщини, кілька кілометрів до росії і щоденне життя під загрозою обстрілів, дронів і КАБів. Тут давно немає звичайного тилу — але є люди, які тримаються разом.
Черговий рік повномасштабної війни на прикордонні не рахували місяцями. Його вимірювали кроками — назустріч одне одному.
Війна давно змінила звичні уявлення про свята. Тут нечасто говорять про прикраси чи подарунки. Натомість частіше — про тепло, що можна передати іншому. Це чашка гарячого чаю, заряджений павербанк, ковдра, коротке «я поруч, я вже поспішаю». Про те, що на світло в душах людей не буває блекаутів.
Гідність під обстрілами
Місцевий житель Сергій їхав велосипедом, віз кроликам сіно на багажнику велосипеда, коли російський дрон обірвав його шлях. Чоловік ще був живий, лежав на дорозі, але ворожі безпілотники кружляли над місцем поранення, не даючи шансів на порятунок.
Сергій помер від ран. Але навіть після цього ворог не дозволяв забрати тіло. Тоді спрацювало те, що не прописано в жодних інструкціях. Сусіди, ризикуючи власним життям, дочекалися хвилини затишшя, завантажили тіло земляка й вивезли його до рідних, щоб поховати по-людськи.
Це була не героїка і не подвиг для заголовків. Це була гідність, те, що є справжнім викликом для ворога
Вартові свого дому та сусідських
Залишатися в прикордонні — теж вибір. Часто важчий за евакуацію.
Пані Ірина з Великої Писарівки після інтенсивних обстрілів виїжджала. Але ненадовго. Удома залишилися тварини, яких вона не змогла покинути.
Сьогодні вона — оберіг родини: чоловік воює, донька за кордоном, а Ірина тримає дім, у якому все ще пахне минулим мирним життям.
— Мені не потрібні подарунки під ялинку, — каже вона. — Я живу надією знову зібратися всім разом удома. Оце і є щастя.
Схожу варту несе Надія Пруднікова з Лугівки. Коли село майже спорожніло, вона залишилася. Не лише через кіз і курей. Поруч — хворий односелець.
Надія стала для нього і лікарем, і зв’язком зі світом, і людиною, яка просто щодня заходить запитати: «Ти справи?». Не з обов’язку — з совісті.
Марафон порятунку
Для Світлани та Наталії з Великої Писарівки цей рік — марафон порятунку покинутих тварин.
— Моє «добро» — це десятки врятованих життів, — каже Світлана. — Жити під обстрілами, без грошей, та можливості щось придбати майже сотню покинутих котиків та песиків важко. Але коли люди передають корм, я розумію що ми тут не самі. На жаль, це буває все рідше, бо важно до нас доїхати під прицілом дронів.
У цій громаді допомагають без гучних слів. Бо тут часто немає ні поліції, ні рятувальників, ні медиків. Є люди, які самі вивозять поранених, гасять пожежі, лагодять дахи після прильотів, підтримують одне одного простими діями.
Добрі справи — це спосіб виживання
Психологи кажуть: допомагаючи іншим, люди повертають собі відчуття контролю над життям. Спільна дія — один із найсильніших антидепресантів.
Це підтверджують і дослідження. За даними Київського міжнародного інституту соціології, у 2022–2024 роках понад 80% українців хоча б раз долучалися до волонтерства або взаємодопомоги, а майже половина — робили це регулярно. Соціологи відзначають: у прифронтових і прикордонних громадах рівень горизонтальної підтримки значно вищий, ніж у середньому по країні.
На прикордонні це не абстрактна статистика. Це спосіб виживання.
Пенсіонерка пані Ніна втратила чоловіка в евакуації. Але сусіди, які залишилися вдома, самі зібрали її врожай — без прохань і пояснень.
Підприємиця Наталія Жевновата допомагає переселенцям — від пошуку житла до організації поховань.
Перукарка Наталія Шкафенко працює навіть у небезпечній Великій Писарівці, бо каже, що іноді гарна зачіска — це теж підтримка і спосіб повернути людині відчуття нормальності.
«Чи готові ви робити добро під час війни?»
Готуючи новорічний номер та святкові інтерв’ю, ми поставили це запитання жителям громади.
Валентина, 39 років, продавчиня:
— Я просто посміхаюся клієнтам. Війна зробила людей різкими, тож стримую себе. А люди кажуть, що для них посмішка інколи важливіша за слова.
Сергій, 51 рік:
— Я не герой. Допомагаю літнім сусідам. Принести воду, дрова, поговорити. Моя дружина увесь час говорить, що маленьких справ не буває. Так і живемо.
Анатолій, 63 роки:
— Мій внесок — самоконтроль. Учора не написав усе, що думав у коментарях. Хоча дуже хотів.
Олег, військовий ЗСУ:
— Ми дуже «добрі». Кожному окупанту готові виділити по два метри нашої землі. В болоті. Безкоштовно. Назавжди.
Галина, 45 років:
— Навіть якщо немає сил, я кажу «дякую» військовому на автозаправці, де працюю. Це мінімум, який я можу зробити. Ну, ще кавою намагають пригостити воїнів, але ті, зазвичай, самі хочуть це зробити для мене.
Із 230 опитаних 74% сказали, що готові робити добро, попри труднощі.
Ще 16% — дивлячись кому.
7% зізналися, що думають насамперед про себе.
А 3% так і не зрозуміли запитання.
Отже, як підсумок, хтось допомагає, хтось терпить, хтось просто чесно робить свою роботу, а комусь, на щастя таких зовсім мало, все байдуже.
Найціннішими подарунками цього року стали не пакунки з бантиками, а гарячий чай від сусіда, заряджений телефон і сміливість тих, хто під обстрілами забирав своїх.
Ця громада вистояла ще один рік не тому, що не боїться. А тому, що тримається разом.
Поки це світло не гасне — ми непереможні.
Олена Тягленко
Що нас тримає людей та громаду разом — аналіз і поради психологині Ірини Машніцької
Психологиня Ірина Машніцька пояснює: те, що відбувається у прикордонних громадах, — це не просто взаємодопомога. Це форма психологічного захисту і спосіб зберегти себе в умовах постійної небезпеки.
— Коли поруч немає лікаря чи рятувальника, спільнота бере цю функцію на себе. Допомагаючи іншому, людина повертає собі відчуття контролю над життям. А це критично важливо для психіки, — говорить фахівчиня.
За її словами, так звана «тиха згуртованість» — без наказів, звітів і показовості — знижує рівень страху й дає відчуття опори.
— Люди тримаються не тому, що сильніші за страх, а тому, що не самі. Це і є соціальна стійкість, — зазначає психологиня.
Поради для громад, що живуть під постійною загрозою:
· не залишатися наодинці зі страхом — говорити, навіть коротко;
· робити посильне, не вимагати від себе подвигів;
· дозволяти собі втому й емоції;
· зберігати прості ритуали — вони стабілізують;
· планувати хоча б на один крок уперед.
— Поки між людьми є зв’язок — громада жива, — підсумовує Ірина Машніцька.
Олена ТЯГЛЕНКО
