У такі моменти, як довгі зимові вечори в суцільній темряві, із відключенням електроенергії, ми дійсно отримуємо час і простір, щоб просіяти минуле, виокремивши його справжню суть і цінність. Події дитинства, юності та зрілості перетворюються на безцінний досвід — і з гіркими розчаруваннями, і з радісними перемогами. Найголовнішим скарбом є люди, які були поряд і вчасно підтримували. Саме вони ставали тим світлом і теплом, які розтоплювали будь-яку «годину темряви», як у буквальному, так і в метафоричному сенсі.
Пам’ять про прожите і наявність поруч рідних душ — це справжня сила й опора на наступні роки.
Якось пригадала історію однієї дівчинки, моєї знайомої з дитинства. Її родина була багатодітною. Тоді, зазвичай, ледь не в кожному дворі було по троє і більше дітей. Старші нянькували менших, скрізь беручи їх із собою, поки дорослі були зайняті роботою. Тому-то сільські вулиці були такими гамірними та живими. Велика різновікова зграя дітлахів виходила, щоб пограти в популярні ігри: «скакалку», «вибивного», «жмурки», «класик». Малі швидко вчилися у більш «досвідчених» гравців, а згодом могли вже складати їм конкуренцію.
А коли ігри набридали, всі збиралися на традиційному місці, довгих сусідських дерев’яних колодах, так званих «дубках», і починали вигадувати різні історії чи вихвалятися, хто чим міг. Пам’ятаю, як старшокласниця Алла хвастала першими капроновими колготами, які їй подарувала мама. Тоді в магазинах побачити такий товар було рідкістю. Її батьки мали знайомство з начальницею сільського споживчого товариства. Ми, дівчатка-підлітки, заздрили тим, кому гарні речі «діставали» з-під прилавка. А ось Валентина розповідала, що її тато-водій автобуса привіз із Харкова красиву сукню. Світлана похвастала першими лакованими черевичками, які їй батьки купили у відрядженні в Києві.
Одній лише Іринці не було чим похвалитися. Родина мала п’ятеро малолітніх дітей. Їхній батько отримав травму на виробництві, тож мав інвалідність, а мама працювала прибиральницею в школі. Інколи дівчинці було до сліз неприємно чути про дівчачі радощі, і водночас вона розуміла, що в їхній сім’ї хоча б на харчі вистачало, не те, що на обновки.
Іринка в родині була найстаршою. Часто, сидячи між дівчатками, вона по-тихому заздрила подругам, які в сім’ї були молодшими. Он у Лариски є старші дві сестри, і хоча нового вбрання їй перепадає нечасто, та сестри виростають з одягу, тож доношувала молодша, тобто, вона. У Лариски завжди була купа кофтинок чи спідничок, і вона міняла їх щодня. А Іринці в цьому не пощастило, бо вона найстарша. Після неї народилися ще четверо дріб’язків.
Її шкільна сукня доживала свій вік, а на ліктях рукави поступово відкривали світові зношені нитки, перетворюючись на суцільну дірку. Влітку, перед наступним шкільним роком, мама латала одяг, і дівчинка знову йшла до школи у «новенькій» старій сукні. Якщо подружкам батьки купували шкільну форму раз на рік, то Іринка носила свою не менше трьох років. І вже коли дівчинка з неї виростала (орієнтиром ставала та мить, коли її сором’язливі коліна вже ледь прикривалися), в неї з’являлася інша. Ні, не подумайте, що нова.
Одного вечора, побачивши, як Іринка знову зашиває дірки перед дзеркалом, мама підійшла й обняла її.
— Іринко, рідненька моя, що ж ти так побиваєшся?
— Та нічого, мамо. Просто соромно мені. Я вже он усім тут остогидла в цій одній формі, — тихо відповіла дівчинка, ховаючи заплакані очі.
— Донечко, ти ж знаєш, як я хочу, щоб у тебе все було, як у людей! Але поки що ти наша головна помічниця й опора. Ми впораємося, обов’язково! — Наталія Іванівна міцно притиснула доньку.
Мамина керівниця на роботі бачила, як її підлеглій нелегко на своїх тендітних плечах нести весь тягар сімейного життя з такою мізерною зарплатнею, і як вона вдома тяжко працює, щоб мати своє, потом вирощене на городі, щоб відвоювати хоч якусь економію на продуктах. Та й чоловіку Наталії Іванівни необхідно було постійно підтримувати здоров’я і він потребував ліків, а це – додаткові витрати. Тож директорка інколи віддавала речі своєї доньки, з яких вона виростала. А душа жінки найбільше боліла за Іринку, яка вже підліток, адже дівчинка звертає увагу на свій зовнішній вигляд. Для мами вона завжди буде маленькою, але час не стоїть на місці. Доньчині ровесниці вже давно бігають за хлопцями, а її Іринці за домашніми клопотами часто ніколи й за хвіртку виглянути, не те, щоб на когось дивитися.
У кінці навчального тижня старшокласникам батьки дозволяли відвідувати шкільні вечори відпочинку. Тож, деяким однокласницям про уроки ніколи було думати. А останнім часом вони обговорювали плани на новорічний вечір: хто в чому буде одягненим і яку зачіску матиме. Іринка завжди знаходила собі іншу справу під час таких розмов, бо, окрім шкільної форми, успадкованої від чужих дівчаток, у неї не було нічого, гідного хвастощів. А як їй хотілося бути схожою на її однолітків: накрутити на згорнуті папірці-бігуді «кучері», щоб золотий водоспад локонів хвильками лягав на плечі, підфарбувати вії і на шкільному вечорі потанцювати свій перший у житті танець із однокласником, який їй так подобався…
Усі передчували новорічні свята, гадали, які сюрпризи приховає ялинка, раділи, що можна весело провести зимові канікули. Одна Іринка ходила похмура. Вона знала, що під час будь-яких канікул мама бере додатковий підробіток, щоб хоч якось залатати прогалини в сімейному бюджеті. Мама ходила по людях, доглядала одиноких стареньких. За це вона отримувала невеликі гроші, які рятували сім’ю від нагальних потреб. Тож дівчинка вдома нянькувала малих, доглядала за хворим татом і готувала обіди цілій родині. Іринка не боялася ніякої роботи, бо їй уже тринадцять. Про те, що їй важко, вона нікому не розповідала, навіть мамі, в якої життя не мед. І дівчинка це розуміла. Їй інколи так хотілося зробити матусі щось приємне, щоб її очі не були такими сумними!
Батьки любили своїх дітей. Це відчувалося в їхніх поглядах, обіймах, у розмовах. «Вони в нас добрі, можливо, життя з ними зіграло злий жарт, а можливо, Бог їм дає справжнє випробування на міцність», — по-дорослому думала Іринка, заглядаючи в мамині очі. Там вона завжди хотіла прочитати її думки, щоб потім якось здійснити її мрії. Та мама ловила цей дитячий погляд і ніжно цілувала доню в скроні.
Уже за два дні у школі мав відбутися новорічний бал. Як же ж там буде весело й цікаво! «Мабуть, Лариска одягне якусь модну кофтину від старшої сестри, яка нещодавно вийшла заміж… Світлана взує свої червоні, як спілі вишні, черевички, які їй батьки привезли з відрядження і вона їх берегла до свят. Нічого, буде колись і на моїй вулиці свято», — оптимістично подумала Іринка і підкинула дровець у пічку. Веселе гуготіння вирвалося з димаря, а густий дим полетів у небесну височінь, прямо до зірок – її єдиних мовчазних співрозмовників. Сьогодні мама ночуватиме в підопічної бабусі.
Дівчинка швиденько повкладала малих спати і хутко залізла під теплу ковдру, з надією хоч уві сні побачити себе на новорічному святі, біля ялинки. Сон не забарився. І о диво! Ось вона зайшла у простору залу у красивій довгій сукні з оборками, пишними рукавами і широким поясом, що підкреслює її витончену дівочу фігуру, що почала вже формуватися. Усі присутні озирнулися, щоб роздивитися невідому красуню. Он під ялинкою стоять її подруги, святково вбрані і зачаровано спостерігають за незнайомкою. А під вікном — однокласник Сашко, який не міг відвести від неї свій погляд. Аж раптом оголосили повільний танець, і хлопець зробив декілька кроків назустріч. Серце Іринки ледь не вискочило з грудей і… вона прокинулася.
Біля неї на подушці лежала красива блакитна сукня, з пишними рукавами і широким поясом, саме така, як у її сні про новорічний бал. Дівчинка від радості втратила дар мови й поглядом провела по порожній кімнаті, в пошуках рідних обрисів маминої постаті.
Як потім з’ясувалося, бабуся, яку доглядала мама, запропонувала їй цю сукню.
— Наталю, люба, візьми цю сукню, — прошепотіла старенька. — Моя онука роздобріла, а сукня гарна, улюблена. Нехай Іринка в ній покрасується на балу. Мені ж вона все одно вже не потрібна.
— Щиро дякую Вам, Василівно! Як же Ви мене виручили! — ледь стримуючи сльози, відповіла жінка.
На обличчі Наталії Іванівни з’явилася посмішка, про яку так давно мріяла Іринка. «Нарешті, моя доня буде не гіршою від інших дівчаток на такому важливому для неї новорічному балу», — подумала вона і поквапилася додому.
Цю історію згадую щоразу, коли наближається свято Нового року. І розумію: як важливо мати поруч людину, яка завжди стане твоєю підтримкою і дасть відчуття упевненості у завтрашньому дні.
Олена ТЯГЛЕНКО
