Сорок каченят нагодовані, картопля зварена, домашні справи зроблені. Тепер можна й до сусідок. Так живуть жінки у прифронтовій Кириківці на Сумщині — серед тривог, дронів і вибухів, але зі звичайними людськими радощами, яких війна так і не змогла відібрати.
Валентина Перепелиця поспішає до столу під березою, де її вже чекають подруги. Тут, у дворі одного з будинків Кириківки, жінки знаходять час не лише на розмови, а й на те, щоб хоч ненадовго відволіктися від війни.
Ольга Статівка, Валентина Перепелиця, Галина Курочка, Світлана Бала, Ніна Липова, Тетяна Дідора, Наталія Савчик, Валентина Гулай — сусідки, яких об’єднали не тільки один двір і роки знайомства, а й нинішнє життя у прифронтовому селищі.
У кожної своя родина, свої турботи і свої причини залишатися вдома. Але є в них і дещо спільне — стіл під березою, за яким завжди знайдеться місце для сусідки.
Надвечір прифронтову Кириківку огортає особлива тривожна тиша, яку щохвилини можуть перервати гуркіт артилерії чи звуки іншої зброї, яку ворог спрямовує на мирних людей. У такі хвилини здається, що життя тут завмирає.
Але у дворі будинку, де мешкають наші героїні, воно триває. Коли дозволяє безпекова ситуація, сусідки збираються разом. Тут пахне димком від багаття, свіжозвареною картоплею та солодким вересневим кавуном.
Щойно небезпека повертається, жінки поспішають до підвалу. А коли навколо стихає, знову знаходять можливість побути разом: поговорити, поділитися новинами, пригостити одна одну тим, що вродило на городі.
Картопля в мундирі, огірки, помідори, кавун за спільним столом — прості радощі, які тут особливо цінують.
— У серпні виповнилося вже 39 років, як я тут живу, — розповідає пані Ольга. — Пам’ятаю, як поступово наш двір перетворювався на одну суцільну клумбу. Спочатку кожна господиня засівала ділянки під своїми вікнами, а потім — і всю вільну землю: петунії, майори, чорнобривці, троянди, айстри, морозець та інші різні квіти. Наш будинок потопає у квітах з ранньої весни до пізньої осені, бо в кожної квітки — свій період цвітіння.
За словами Ольги Статівки, всі, хто проходить чи проїжджає повз, милуються їхнім квітучим двором. Цього літа через посуху квітів було менше, ніж торік, але господині все одно доглядали свої клумби.
Раніше у дворі росли й плодові дерева. Тепер їх уже немає. А під берізкою жінки поставили стіл і лавочку, щоб мати місце для своїх зустрічей.
— Якби не це спілкування, від усіх новин уже б із розуму посходили, — говорить Ольга.
За цим столом говорять про все: про дітей і онуків, здоров’я, городи, колишню роботу, мирне життя.
— Тут усі ми зараз пенсіонерки, а раніше були людьми затребуваними і ходили на роботу. Я працювала в сільгосппідприємстві бухгалтером, а в 2005 році воно розпалося, і я влаштувалася комірником. А перед пенсією довелося ще й охоронцем попрацювати — треба ж було десь доробляти стаж.
Ольга каже, що роботи ніколи не боялася. Працювала б, можливо, й далі, але з роками стало важче поєднувати роботу з домашнім господарством.
Про евакуацію з Кириківки у безпечніше місце вона думала не раз.
— Я постійно думками — на торбах, — каже жінка. — Але сидітиму тут до останнього. Жити в Кириківці, звісно ж, нелегко і страшно, та ще тримаємося.
З продуктами, розповідає вона, допомагають земляки, які займаються виїзною торгівлею. Привозять м’ясо, молоко та інше, інколи доставляють просто до будинків.
Сили дають діти й онуки. Одна донька Ольги виїхала з родиною до Польщі, інша живе в Охтирці.
Для Валентини Перепелиці нинішня мірка щастя дуже проста.
— У мене щоденна радість полягає в тому, що дожила до ранку, — говорить вона.
Найбільше жінка переживає через розлуку з онуками. Їх у неї семеро: три хлопчики та чотири дівчинки віком від 6 до 19 років.
— Путін розігнав їх по різних містах і країнах: Польща, Львів, Харків, Кириківка.
Навіть коротка звістка від дітей та онуків зігріває серце.
А город Валентина, попри дрони над головою, садить і нині.
— А що б ми їли, якби їх не садили? — відповідає пенсіонерка. — Ось зараз сидимо за столом під берізкою, їмо картоплю в мундирі з огірками. Чого в мундирі? Щоб скоріше приготувати! Бо каченят 40 штук треба порати, та й інші хатні справи є. Картоплю помила, поставила варити, і поки вона вариться, я все поробила. І побігла на наше зібрання!
Ось така буденність прифронтової Кириківки: сорок каченят, каструля картоплі, город і кілька годин поруч із людьми, з якими можна поговорити про все.
Світлана Бала розповідає: коли в селищі стає гучно, ховаються до підвалу. Там усе ж почуваються захищенішими, ніж у квартирі чи просто неба.
Звідки бере сили? Каже, що просто живе й намагається радіти тому, що залишилося поруч. Для неї це квіти біля будинку і традиційні зустрічі із сусідками.
Такої ж думки й Галина Курочка та інші жінки.
Навіть наша телефонна розмова з героїнями матеріалу завершилася не тому, що вичерпалися теми. Її перервала війна.
— За дві години над нами пролетіло 15 дронів, і от поки ми з вами спілкуємося, ще два продзижчали, — сказала Ольга Статівка.
Довелося завершувати розмову. Треба було йти ховатися.
Ось такі вони, ці зустрічі у Кириківці. Без урочистостей і особливого приводу. Просто сідають разом — хто на лавці, хто на стільці, хто на траві.
На столі під березою — гаряча картопля в мундирі. Стиглі помідори, які ще пахнуть літом. Кавун, розрізаний навпіл.
Жінки їдять, говорять, сміються, співають. Іноді замовкають.
Мабуть, саме в цьому і є одна з найдивовижніших властивостей людського життя під час війни: навіть коли навколо небезпека, людина все одно залишається людиною.
Їй хочеться поговорити. Зварити картоплю. Відкусити соковитий помідор. Розділити кавун на всіх. Посміятися з якоїсь дрібниці. Затягнути пісню.
Бо перестати жити не можна.
У кожної з цих жінок своя історія і своя причина залишатися у Кириківці. Когось тримає дім, когось — господарство, у когось далеко діти й онуки. У когось тут усе прожите життя.
Але коли випадає нагода, вони знову збираються біля свого столу.
Не тому, що їм не страшно. А тому, що страшно. І саме тоді особливо потрібен хтось поруч.
Про що мовчить цей будинок?
Мабуть, про те, скільки страху може вмістити одне людське серце. Про втому, яку не показують сусідам. Про телефонні дзвінки, яких чекають. Про ночі, коли не сплять. Про вибухи, після яких усе одно настає ранок.
А вранці треба вставати, ставити чайник, годувати рідних, порати господарство, поливати помідори й жити далі.
Цей будинок мовчить і про жіночу силу, яка не має нічого спільного з гучними словами. Вона — у простягнутій тарілці, у шматку кавуна, відданому сусідці, у фразі: «Сідай, чого стоїш?», у запитанні: «Ти сьогодні їла?».
У сміхові, який раптом виявляється голоснішим за страх.
Це історія про життя, яке вперто триває там, де його щодня намагається перервати ворог.
І поки у дворі цього будинку стоїть стіл, за яким сусідки чекають одна одну, тут житиме не лише пам’ять про мирні часи, а й надія на їхнє повернення.
Оксана Ковальова
Житель Великої Писарівки вивозив поранених, утратив три автівки й сам потрапив під обстріл
Міна «Лепесток», що змінила життя. Історія мешканки прикордоння
Атаки дронів на прикордоння Сумщини, пробите колесо та вчасна допомога в доставці «Ворскли»
Читайте також
