Наша «Перекличка земляків» дала результат, на який ми й сподівалися, коли починали цей проєкт: у далекій Америці завдяки публікаціям «Ворскли» знайшли одна одну дві землячки, які раніше навіть не були знайомі.
Кілька місяців тому ми просто запитали: де тепер живуть наші? Відгукнулися люди з Великої Писарівки, Ямного, Попівки, Розсошів, Лугівки, Лукашівки, Рябини та інших сіл громади. Писали з Охтирки, Харкова, Києва, Полтавщини, Німеччини, Польщі, Чехії, Італії, Канади, Америки. Згодом до розмови долучилися й люди з інших куточків Сумщини.
Спочатку це справді нагадувало перекличку: «Я звідти, зараз живу там». Потім люди почали розповідати більше — про зруйновані будинки, рідні вулиці, школи, могили батьків, Ворсклу, дитинство, речі, які вдалося забрати з дому. А тепер наша перекличка почала робити ще одну важливу справу — знаходити своїх.
Тетяна Надточій колись написала рядок, який ми вже не раз згадували: «Хай на карті обрис не зникає». Тепер розуміємо його ще ширше. Обрис тримається не лише на назвах наших сіл. Він тримається на зв’язках між людьми.
Наталія Соколова вже була героїнею нашої «Переклички». Вона родом із Великої Писарівки, нині живе у Нью-Йорку. Раніше Наталія писала нам, що, попри океан між нею і домом, «серце і душа на рідній Великописарівщині».
А тепер надійшло продовження цієї історії.
«Дякую вашій рубриці, завдяки саме їй у далекій Америці знайшла мене моя землячка. Правда, вона з Вільного і я її раніше не знала, але в нас є спільні знайомі. Ми зараз спілкуємося. І таке почуття, що це родичі», — написала Наталія.
За кордоном, додає вона, особливо відчувається, наскільки бракує рідних, друзів і просто знайомих облич. Тому навіть людина, якої ти раніше не знав, але яка пам’ятає ті самі місця, раптом стає майже своєю.
Оце, мабуть, і є найкраща відповідь на питання, навіщо нам ця перекличка.
Не лише нанести ще одну крапку на карту. А зробити так, щоб між двома крапками з’явилася ниточка.
Наталья Ричкова теж відгукувалася ще на початку проєкту. Тоді написала коротко: з Великої Писарівки, нині — Богодухів.
Тепер за цими двома назвами з’явилася історія.
«Як би не було добре в чужій стороні, але дім є дім — згадуєш все», — пише вона.
Наталья вдячна людям, які опинилися поруч і підтримали її. Богодухів начебто й недалеко — не інша країна і не інший континент. Та відстань до дому вимірюється не лише кілометрами.
«Коли бачиш когось із своїх земляків — бажання обняти і не відпускати».
Ми вже чули щось подібне від інших учасників переклички. Людина може облаштуватися, мати житло, роботу, хороших сусідів. Але одне випадково почуте знайоме прізвище, назва села чи зустріч із земляком — і відстань до Великої Писарівки знову відчувається зовсім інакше.
Зоя Гевало також давно разом із нашою перекличкою. Цього разу вона написала не про географію родини, а про слово, значення якого багато наших земляків тепер знають не зі словника.
Ностальгія.
Колись, згадує пані Зоя, вона вперше побачила це незнайоме слово у товстому домашньому «Словнику іншомовних слів» і прочитала: туга за батьківщиною.
Тоді це було лише визначення.
Тепер — власний досвід.
«Засинаючи, ловлю себе на думці, що ходжу кімнатами свого будинку, пригадую, де що лежало. Від домівки залишилась лише купа обгорілого каміння».
І далі порівняння, яке важко передати точніше:
«Це ніби фантомний біль, коли руки вже нема, але пальці болять неймовірно».
Та Зоя пише не лише про біль. Її головна думка — не дозволити цьому болю забрати все подальше життя.
«Наше минуле — в нашій пам’яті, а нам треба жити далі. Ми повинні стати підтримкою нашим дітям, онукам. Ми повинні навчити їх любити життя».
Мабуть, це теж частина нашої переклички, яку ми спочатку не планували. Ми почали шукати, де живуть наші люди, а вони самі поступово відповідають на складніше питання: як жити далі, коли того дому, за яким сумуєш, уже може не бути?
Відповіді у кожного свої. Хтось уже подумки відбудовує літню кухню. Хтось береже стару «Ворсклу» в сімейному альбомі. Хтось шукає земляків за океаном. А хтось говорить собі й іншим: пам’ятати треба, але треба й жити.
Коли читаєш ці десятки історій, мимоволі згадується журавель. Птах, який відлітає далеко, але пам’ятає дорогу.
Та наші земляки розлетілися не за власним бажанням. Комусь до нового місця — кілька десятків кілометрів, комусь — тисячі. Одні вже облаштувалися, інші досі живуть валізами й думкою «це ненадовго».
І все одно озираються в бік дому.
Можливо, тому образ журавля так пасує до людей, яких війна зробила переселенцями: далеко від свого гнізда, але з пам’яттю про дорогу назад.
Не всі зможуть повернутися в ті самі будинки. Деяких будинків уже немає. Не всіх людей ми дочекаємося. Але це не означає, що зникає громада.
Вона продовжується в дітях, у спогадах, у старих фотографіях, у газетах, які через десять років знаходять в Італії, і навіть у знайомстві двох жінок в Америці, які раніше не знали одна одну, а тепер почуваються майже родичками.
Інна Яткевич написала нам: «Велика подяка за спогади, за те, що наша газета, яка за роки війни змінювала свій формат, залишається вірним другом своїм читачам, частинкою світла в серцях людей».
Дякуємо за ці слова. Але найбільше — за ваші історії. Бо «Перекличку земляків» робить не редакція сама. Її пишемо всі разом.
Тому продовжуйте відгукуватися. Напишіть, звідки ви і де зараз. Розкажіть, кого несподівано зустріли далеко від дому. Кого знайшли завдяки нашій перекличці. Що згадується найчастіше. Надішліть стару світлину. Або просто напишіть кілька слів, щоб інший земляк побачив знайоме прізвище й відгукнувся.
Хай на карті обрис не зникає.
Ми разом! «Ворскла» об’єднує.
Від Великої Писарівки до Нью-Йорка: де тепер живуть наші земляки
Перекличка триває: «Хай на карті обрис не зникає»
«Зараз ми в Охтирці, а наче на іншому кінці світу»
«Хочу у Велику Писарівку»: нові історії земляків
Клубок розмотався по світу, але нитки не рвуться
Читайте також
