Є вечори, коли особливо гостро згадується дім. Не обов’язково сама хата чи подвір’я. Іноді достатньо запаху осені, шелесту листя, знайомого голосу, простої вечері чи якогось зовсім буденного звуку — і пам’ять сама повертає туди, де колись усе це було звичайним життям.
Сьогодні прочитав допис нашої землячки Ольги Гуцал. Вона написала лист до рідного дому — до саду, землі, дерев, доріжок, усього того світу, який залишився далеко. У її листі осінь уже приходить не в рідний сад. Вона золотить інші дерева, лягає росою на іншу траву, а людина дивиться на цю красу й думає зовсім про інше — про своє.
Для багатьох українців це давно вже не літературний образ. Війна змусила мільйони людей залишити свої міста й села. Хтось виїхав на кілька десятків кілометрів, хтось — на інший кінець України, хтось опинився за кордоном. Наші земляки з Великописарівщини та інших прикордонних громад Охтирщини сьогодні теж живуть у різних місцях.
У когось тепер за вікном багатоповерхівки великого міста, хтось мешкає в невеликому селі, хтось уже трохи облаштувався на новому місці. Але є речі, які не переселяються так легко: рідна вулиця, свій двір, дерева, сусіди, Ворскла, знайомий горизонт. Те, на що колись майже не звертав уваги, після вимушеного від’їзду набуває зовсім іншої ваги.
У листі Ольги Гуцал є ще одна важлива думка: навіть далеко від дому люди намагаються відтворити хоча б маленьку частину свого звичного життя. Приготувати знайому страву, сісти разом вечеряти, зібрати поруч своїх, згадати, як було вдома.
У її розповіді такою миттю стала проста вечеря просто неба — картопля на пательні, близькі люди поруч, вечір. Звичайна сцена, але саме такі речі іноді й повертають відчуття дому. Бо дім — це не тільки стіни. Це звички, голоси, їжа, спільний стіл, пам’ять про те, як жили раніше.
І саме це люди забирають із собою, коли решту доводиться залишити.
А це відео — про зовсім інше і водночас про те саме. Звичайний осінній город. Десь поруч перегукуються качки. Зеленіє трава. Листя вже потроху видає осінь, а помідори все ще висять на кущах. Останні, ніби трохи запізнилися за календарем.
Колись на такі речі ми майже не звертали уваги. Город — та й город. Треба зірвати помідори, нагодувати птицю, щось прибрати, щось занести до хати. Звичайні клопоти звичайного дня. А тепер для багатьох людей навіть можливість увечері пройтися своїм подвір’ям стала тим, за чим сумують найбільше.
Тому й це відео сприймається вже не просто як осінній пейзаж. У ньому є те знайоме життя, яке колись не потребувало пояснень: качки у дворі, земля під ногами, помідори на кущах, вечір, що поволі сходить на город.
Для когось це буде просто кілька хвилин осені. Хтось згадає бабусин город, хтось — своє подвір’я, хтось — сад, до якого давно не приїздив. А хтось подумає про місце, куди зараз повернутися не може.
І, мабуть, саме тому такі прості кадри сьогодні мають іншу вагу. Вони нагадують не про щось велике й урочисте, а про звичайне життя, якого так бракує багатьом нашим землякам.
Вздовж осіннього городу під тихе дозрівання останніх помідорів.
Читайте також
