Мабуть, у шкільні роки більшість із нас хоча б трохи були туристами.
Не тими, що з валізою, готелем і фотографією біля пам’ятника. А справжніми — з рюкзаком за плечима, казанком, наметом, мокрими кедами і димом від багаття, який чомусь завжди йшов саме на тебе.
У Всесвітній день туризму згадалося саме це.
Наші походи, туристичні табори, змагання, переправи через річку, орієнтування в лісі. І, звичайно, вечори біля багаття, коли після каші з казанка починалися історії, від яких молодші туристи чомусь намагалися вмоститися спати ближче до середини намету.
Особисто в мене туристичні роки пов’язані з Петром Івановичем Кожушком та Іваном Петровичем Приходьком — нашими тренерами й наставниками.
Туризм тоді був не просто прогулянкою до лісу. Треба було вміти поставити намет, розпалити багаття, пройти туристичну смугу перешкод, здолати канатну переправу, зорієнтуватися на місцевості й не загубитися дорогою до фінішу.
Було навіть скелелазання на Лугівській горі. Для нас вона тоді, здається, була якщо не Кавказом, то десь дуже близько.
А ще було спортивне орієнтування. Навіть довелося брати участь в обласних змаганнях. Яке місце тоді посіла наша команда — вже не пам’ятаю.
Але нас усіх учили відповідати: четверте.
Бо перші три місця були відомі точно, а четверте — теж звучить пристойно. До трійки призерів не увійшли, зате були десь зовсім поруч.
Хтось проходив туристичні перешкоди красиво й швидко, а хтось так, що товариші на березі ще довго реготали. І це теж було частиною туризму.
Окрема сторінка тих років — Михайло Петрович Обідець.
Він був не просто чудовим тренером і знавцем природи. Його можна було слухати годинами.
Про рослини, дерева, птахів і звірів Михайло Петрович розповідав так, ніби знав кожного особисто.
Згодом люди з різних куточків України приїздили на екологічну стежину «Дивосвіт Слобожанщини», щоб пройти знайомими місцями Великої Писарівки та послухати його розповіді.
Для нас, тодішніх школярів, він узагалі здавався людиною, яка бачила світ значно ширше за той, що був навколо.
І про закордонне життя знав та розповідав більше, ніж ми могли тоді десь прочитати чи побачити.
Інтернету ж не було. Та що там інтернету — іноді й хороший фільм треба було ще десь знайти.
А Михайло Петрович міг просто сісти біля багаття — і фільм ніби починався перед тобою.
Особливо запам’ятався його переказ «Сьомої печатки» Інгмара Бергмана.
Фільм про лицаря, Смерть, страх, віру і гру в шахи зі Смертю.
Михайло Петрович розповідав так, що біля багаття затихали навіть старші туристи. Сиділи й слухали, затамувавши подих.
А потім наставала ніч.
Тренери розходилися по своїх наметах. Звідти часом чулося, як щось дзенькало у склянках і загадково булькало.
Мабуть, налаштовували якісь дуже складні туристичні інструменти.
А ми залишалися біля багаття, доїдали кашу з казанка і вже самі починали розповідати історії.
Що темніше ставало навколо, то правдивішими вони здавалися.
Для наймолодших неодмінно знаходився хтось старший, хто стишував голос:
— А ви про Чорного туриста чули?..
Кажуть, блукає він ночами лісом. Коли всі вже поснули, підходить до намету, тихенько відсуває запону і питає:
— Сірники є?..
І тут оповідач обов’язково робив довгу паузу.
Бо далі в кожного туристичного табору була вже своя версія.
Десь Чорному туристу не можна було відповідати. Десь — не можна було дивитися йому в очі.
А десь найстрашнішим було те, що після розповіді хтось зі старших непомітно виходив за намети, обходив табір і починав шкребтися ззовні.
Після такого навіть найсміливіші чомусь просилися спати ближче до середини намету.
Були й звичайні жарти.
Пішов якось один турист уночі по дрова. Немає десять хвилин. Немає двадцять. Уже всі занепокоїлися. Нарешті з темряви чути тріск гілок.
— Ти де був?!
— Дрова шукав.
— А чого так довго?
— Бо перші пів години я шукав дорогу назад.
Або ще одна похідна мудрість.
Новачок питає досвідченого туриста:
— А що робити, якщо в лісі заблукав?
— Головне — не панікувати. Сядь, заспокойся, подумай.
— І допоможе?
— Звичайно. Принаймні заблукаєш уже спокійно.
Може, саме тому ті походи так добре й пам’ятаються через багато років.
Ми вчилися не лише ставити намет чи переходити річку. Вчилися бути разом, допомагати тому, кому важче, чекати того, хто відстав, ділитися водою і їжею.
Сміялися навіть тоді, коли дощ залив і намет, і речі, і всі великі туристичні плани.
А ще пам’ятаємо людей, які нас цього навчали.
Сьогодні хочеться згадати наших туристичних тренерів, учителів, керівників гуртків.
Петра Івановича Кожушка.
Івана Петровича Приходька.
Михайла Петровича Обідця.
І тих, чиї імена обов’язково додадуть наші читачі.
Тож згадайте й ви.
Куди ходили в походи? Де ставили намети? Які туристичні змагання пам’ятаєте? Які пісні співали біля багаття?
І головне — чи приходив у ваш табір Чорний турист?
Читайте також
