Наша «Перекличка земляків» триває. Під гаслом «Хай на карті обрис не зникає» ми не лише позначаємо міста й села, куди війна розкидала великописарівців. Ми збираємо людські долі, родинні спогади й історії про життя, яке залишилося там, удома. Одну з таких історій — про Ганну Іванівну Скоромну, її велику родину, солодкі олександрівські кавуни та порятоване зі згарища рукоділля — записала Олена Тягленко.
Життя тисяч українців війна поділила на двобій між гіркою реальністю та світлими спогадами. Коли будинки перетворюються на згарища, а люди поневіряються по чужих хатах, найбільшим скарбом залишається пам’ять. Вона береже все те, чого нині вже немає, але що навіки вписане в серце.
Ось і Ганна Іванівна Скоромна з Великої Писарівки нині живе цими щемкими спогадами в чужому селі Пологи, куди її закинула війна. Її особиста географія — це ціла карта доль: Самотоївка, де народилася; Грязне, куди переїхала дитиною; Кириківка, де проходила практику на цукровому заводі; Лукашівка, де працювала на крохмальному заводі; Олександрівка, де вийшла заміж; і Велика Писарівка, що стала останнім мирним прихистком.
Нещодавно соціальні мережі немовби витягнули з небуття шматочок щасливого минулого. Фейсбук нагадав про 2021 рік: Ганна Іванівна разом із дітьми торгувала на ринку розкішними кавунами, які виростив її зять Петро Кручак.
Хто ж не любить соковиті, солодкі кавуни? Мабуть, таких людей зовсім мало, адже ця ягода здавна була символом щедрого українського літа, сонця і родинного затишку.
До війни Петро Петрович був справжнім господарем на своїй землі в Олександрівці, що стоїть на самісінькому кордоні з ворогом.
Згадала Ганна Іванівна і сватів — батьків зятя:
— Мама Петра Петровича, Антоніна Харитонівна, працювала на фермі дояркою і в ланці, а батько, Петро Іванович, теж був надзвичайно роботящим. Обоє гарно співали й часто підкорювали сільську сцену, виступаючи разом з односельцями на свята. На жаль, сваха померла рано, приблизно у 56 років, навіть не встигши відчути смак повноцінного пенсійного життя. Згодом відійшов у засвіти і сват. У цій працьовитій родині зростало четверо дітей — окрім Петра Петровича, ще три сестри. Нині дві з них живуть у росії, і війна болісно розірвала колись міцний родинний зв’язок. А батьківська домівка в Олександрівці, як і все село, знищена дощенту.
Ще за часів Радянського Союзу місцеві землі завдяки своїй піщаній структурі славилися як ідеальні для баштанних культур. Маючи власну сільськогосподарську техніку, Петро Петрович дбайливо обробляв поля, вирощуючи традиційні зернові й технічні культури — золотисту пшеницю, важкий ячмінь, соковиту кукурудзу та соняшники, які тягнулися до мирного українського сонця.
А якось йому захотілося спробувати щось нове й водночас продовжити давні традиції рідного краю. Замовивши якісне насіння, він засіяв кавунами аж два гектари.
Той експеримент перетворився на справжнє свято врожаю. Поки зять обробляв поле потужним трактором, родина допомагала з прополюванням. Два роки поспіль смачними цукровими гігантами — деякі з них важили аж по 18,5 кілограма — ласувала вся Велика Писарівка і не тільки.
Люди спеціально їхали по кавуни до господаря, а на ринку солодку ягоду розкуповували аж до морозів.
Хто ж міг знати, що це золоте мирне життя триватиме так недовго?
У 2023 році родині довелося виїхати. Нечасті поїздки додому надії не виправдали. Востаннє навідувалися ще на травневі свята, під час так званого «перемир’я», якого насправді не існувало.
В Олександрівці ворог давно зруйнував машинний двір і зерносховище фермерського господарства Петра Петровича. Щось вдалося врятувати та вивезти, але більша частина техніки була знищена ворожими обстрілами й залишилася іржавіти серед руїн.
Ніхто й гадки не мав, що вороття назад уже не буде. На новому місці немає ні землі, ні звичного господарювання — лише пекучий біль у грудях.
Та серед цих гірких спогадів є те, що повертає жінку до життя. Коли ще можна було прорватися додому, зять зробив для неї безцінний подарунок: привіз пів мішка різнобарвного бісеру та всі її попередні роботи. У родині добре знають, як багато для Ганни Іванівни означає це копітке рукоділля.
Тепер щодня, схилившись над полотном, вона вишиває свій біль і свої надії.
— Здається, порадій роботі, та немає настрою через війну, — тихо зітхає жінка.
Але нитка за ниткою лягають на тканину, допомагаючи триматися розбитій душі. Війна забрала в Ганни Іванівни дім, зятеву працю та звичний світ, але не змогла відібрати головного — пам’яті про те, якими щасливими вони були на своїй землі, тепла родинної любові й надії.
Ось із таких людських історій і складається наша велика «Перекличка земляків». Вони допомагають зберегти не лише назви сіл на карті, а й пам’ять про людей, їхню працю, родини, традиції та мирне життя Великописарівщини.
Пишіть нам і розповідайте свої історії: звідки ви родом, де живете нині, що найбільше пам’ятаєте і за чим сумуєте. Можливо, саме ваша розповідь допоможе землякам знайти одне одного, упізнати знайоме ім’я чи знову відчути поруч тепло рідного дому. Це зберігає нашу пам’ять. Це гуртує нас. Це не дає зникнути рідним обрисам із карти.
«Хай на карті обрис не зникає».
Олена ТЯГЛЕНКО
Підтримати «Ворсклу» — кнопка праворуч.
Читайте також
