Війна робить людей вразливими не лише до обстрілів, утрат і виснаження. Вона робить вразливими й до чужої жорстокості, що не має нічого спільного з людяністю. Особливо боляче це відчувається тоді, коли мішенню стають родини військовополонених і зниклих безвісти.
У таких сім’ях кожен дзвінок може здаватися шансом. Кожне незнайоме повідомлення — ниткою надії. Саме на цьому й грають шахраї та ворожі спецслужби. Вони телефонують, пишуть у месенджери, обіцяють «допомогти», «передати звістку», «прискорити звільнення», а потім вимагають гроші, тиснуть, шантажують, а іноді й намагаються змусити людину до злочину.
Про ці схеми, про те, як їх розпізнати та як встояти, проєкт Dovidka.info поспілкувався з представником Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петром Яценком та Світланою Богданенко — дружиною військовослужбовця, яка пройшла через такий шантаж.
Коли рідний у полоні або зник безвісти, хочеться вчепитися бодай за щось — за дзвінок, за чужі слова, за примарну обіцянку. Шахраї це добре знають. І саме тому йдуть туди, де найбільше болить.
— Пане Петре, почнімо з головного. Як ці люди взагалі виходять на родини? Звідки беруть контакти, як знаходять тих, на кого потім тиснуть?
— Іноді достатньо лише залишити свій номер телефону десь у соцмережах або в якомусь телеграм-каналі, що обіцяє багато, але не є офіційним. І майже зі стовідсотковою ймовірністю рано чи пізно вам хтось зателефонує або напише.
Є й інша небезпека. Буває, що в полонених випитують контакти рідних. І ми розуміємо: у тому становищі людина не завжди може не назвати номер. Тому будь-яке неофіційне джерело, куди ви подаєте персональні дані, — це джерело ризику.
Перший контакт нечасто починається з прямої погрози. Найчастіше навпаки — з обіцянки, зі «співчуття», з удаваної готовності допомогти. Людину хочуть не злякати з першої секунди, а втягнути в розмову, прив’язати до себе емоційно, змусити повірити: ось зараз з’явився шанс.
— Як це виглядає на практиці? Ким представляються?
— Із нашої роботи ми бачимо дуже різні сценарії. Були випадки, коли під час групової зустрічі родин із одного підрозділу жінкам одночасно почали телефонувати нібито їхні рідні — сини, брати, чоловіки. Люди не чули цих голосів півтора, а дехто — і понад два роки. Звісно, це були сльози, емоції, шок. Але потім виявилося, що всім казали фактично один і той самий текст.
Мовляв, «у мене все добре, але Україна не хоче нас міняти, ви маєте щось робити, виходити на акції» і так далі. Це була спроба маніпуляції цілою групою родин одночасно.
Зараз тактика часто інша: не масовий вплив, а точковий — на кожну окрему родину. Мета — схилити людину або до передачі грошей, або до певних дій, що можуть бути вже кримінальними.
Власне, тут дуже важливо розділяти два мотиви. Один — це звичайне шахрайство, коли з людини хочуть витягнути гроші. Інший — це цілеспрямований ворожий вплив, коли родину намагаються використати як інструмент для провокації, підпалу, передачі інформації, саботажу. І другий набагато небезпечніший, бо йдеться вже не просто про втрату коштів, а про загрозу і для родини, і для держави.
У великих темах завжди є один момент, після якого все перестає бути абстракцією. Для цієї розмови таким моментом стає історія Світлани Богданенко.
— Пані Світлано, ви самі стали мішенню такого тиску. Пам’ятаєте той день?
Таке забути неможливо. Це було 5 серпня 2024 року. Мені зателефонував невідомий український номер. Я підняла слухавку й відразу почула чітко виражену російську мову.
Він представився Дмитрієм і запитав, чи Дмитро Богданенко — мій чоловік. Я сказала, що так. Далі почалася розмова про те, що він може допомогти мені з ним зв’язатися, але для цього я маю перейти в телеграм і далі вже спілкуватися там.
У цей момент, каже Світлана, уже спрацювало головне: не довіритися чужим словам, а одразу шукати допомогу в офіційних структурах.
Я сказала, що через годину-півтори доберуся додому, де є інтернет. Насправді мені треба було виграти час. Я одразу зробила скриншот номера, з якого він дзвонив, і почала телефонувати та писати всім контактам у Координаційному штабі, які в мене були.
Мені сказали: фіксувати все, що можна. Робити скриншоти. По можливості — записувати розмови. Бо такі люди часто пишуть і відразу видаляють повідомлення.
Я приїхала додому, трохи зібралася, зателефонувала подрузі, попросила допомогти записати розмову. Ми все зафіксували й одразу передали далі. Потім зі мною вже зв’язався представник штабу, зокрема й представник СБУ, який працює в Координаційному штабі. І далі вже почалася робота.
Як тиск переходить у шантаж
Спочатку — «допоможемо». Потім — «ви зможете почути». Далі — «побачите по відеозв’язку». А коли людина не піддається, починаються погрози. Усе це побудовано на дуже точному розрахунку: дати надію, а потім ударити по ній.
— Скільки тривало це спілкування? І що вам казали?
Доки наші структури з’ясовували, хто це, де він і чи має хоч якесь відношення до мого чоловіка, десь чотири-п’ять днів. А потім ще приблизно тиждень він тероризував мене й погрожував.
Спочатку він обіцяв золоті гори: що я зможу почути чоловіка, побачити його, передати щось, вплинути на швидше звільнення з полону. А коли зрозумів, що я не ведуся, почав говорити інакше: «Тепер не чекай його живим. Те, що з ним станеться, — твоя провина. Ти сама відмовилася».
Подібні слова розраховані на те, щоб людина почала думати: а раптом справді через мене? А раптом треба було погодитися? Але насправді, як пояснює далі Петро Яценко, у цих людей немає реального впливу на звільнення. Їхня сила — лише в шантажі та в умінні натискати на найболючіше.
Є межа, після якої стає видно: перед вами не просто шахрай, а людина, яка працює або в інтересах ворога, або за його логікою. У випадку Світлани ця межа настала тоді, коли «допомога з полоном» раптом обернулася вимогою вчинити диверсію.
— Що саме від вас хотіли?
Він почав пропонувати знайти ТЦК, якісь військові позиції, ППО. Я пояснювала, що живу далеко і поруч нічого такого немає. Потім він запитав про залізницю. І далі вже прямо сказав, що треба підпалити або підірвати щиток зв’язку на електричній станції.
Він дуже детально розповідав, як саме я маю це зробити. Коли краще йти. Що треба вдягнути. Що за кілометр до місця потрібно перевести телефон у режим польоту. Що треба взяти кепку, щоб не впізнали. Що треба показати дату й час на листку. Як зробити коктейль Молотова. Усе — буквально покроково.
І при цьому він говорив: якщо все вийде і вас не зловлять, це буде не разова «акція». Ми й далі будемо співпрацювати. Чим більше ви зробите, тим більше шансів швидше повернути чоловіка. Спочатку дозволимо почути, потім побачити, а далі — і повернути.
Світлана на це формально погоджувалася. Але не тому, що збиралася щось робити. А тому, що треба було тягнути час. І саме це — разом із постійним зв’язком із фахівцями — допомогло вивести ситуацію туди, де вона вже перестала бути лише її особистою бідою. Справа перейшла до офіційних служб.
У таких ситуаціях хтось може подумати: а якщо погодитися, раптом це справді допоможе? Саме на цю надію і зроблена ставка.
— Пане Петре, що тут найважливіше розуміти родинам?
— Насамперед те, що навіть якщо родина піде на співпрацю, це не означає, що рідного швидше повернуть. Навпаки. Якщо вони побачать, що родина піддається, вони будуть використовувати її якомога довше.
І це небезпечно одразу в кількох вимірах. По-перше, для самої родини, бо її підштовхують до криміналу. По-друге, для держави. По-третє, це не дає жодної реальної допомоги людині в полоні.
Памятайте: те, що вам обіцяють, не має стосунку до реального звільнення. Ворог не працює в інтересах вашої родини. Він працює проти вас. Та не кожна людина, якій телефонують, зможе відразу розпізнати маніпулятора або представника спецслужб. Це нормально. Але є кілька «слів-маячків», які варто буквально вивчити напам’ять. Вони повторюються в різних схемах. Про них розповідає Петро Яценко.
— Якщо вам кажуть, що ваш рідний у великій небезпеці й треба його терміново «рятувати» саме через них. Якщо вас штовхають до швидких дій. Якщо говорять, що є якась особлива можливість допомогти, але тільки зараз. Якщо просять нікому про це не говорити.
Останнє — особливо важливий маячок. Якщо вам кажуть: «Це тільки між нами, нікому не кажіть, інакше нашкодите», це майже стовідсотковий знак, що треба негайно звертатися до офіційних структур.
У звичайній уяві шахрай — це той, хто хоче просто виманити кошти. Але під час війни схеми стали складнішими.
— Якщо говорити про шахрайство, то схеми дуже різні. Хтось прямо просить гроші. Хтось називає себе представником міжнародної гуманітарної організації й каже, що треба «трохи допомогти» на доправлення посилки саме в місце утримання вашого рідного.
На перевірці виявляється, що до жодної організації ці люди не мають стосунку. Але вони подають усе так, ніби це благодійність, а не виманювання грошей.
Крім того, зараз є ще одна велика загроза — використання штучного інтелекту. З відкритих джерел можуть взяти старі фотографії, згенерувати нове фото або відео й подати це, як «свіжу інформацію» про вашого рідного. А потім вимагати за це гроші або інші дії.
— Якщо людина запідозрила обман або тиск, до кого звертатися насамперед?
— До Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до Об’єднаного центру Служби безпеки України, до Національної поліції. У жодному разі не треба ні на що погоджуватися, як би сильно не тиснули. Координаційний штаб має регіональні представництва та консультативні центри у Львові, Вінниці, Харкові, Миколаєві та Києві. Також можна звернутися на гарячу лінію 0 800 300 529.
У такі моменти найважливіше — не залишатися сам на сам із ситуацією. Навіть один дзвінок до фахівців може зупинити ланцюг тиску й допомогти діяти правильно.
Історія Світлани, на щастя, має світлий фінал. Завдяки уважності й холодному розуму їй вдалося не піддатися на шахрайство й не зробити кроків, що могли б нашкодити як їй, так і її родині. А згодом трапилося найважливіше: її чоловіка звільнили з полону після трьох років неволі.
Світлана каже, що вже після повернення говорила з чоловіком про той шантаж. І з’ясувалося, що він про нього навіть не знав. Увесь тиск, усі погрози й обіцянки будувалися без жодного реального контакту з полоненим — лише на страху, надії та болю родини.
Під час війни шахраї та ворожі маніпулятори стали жорсткішими й цинічнішими. Вони шукають не просто довірливих людей — вони шукають тих, кому болить найбільше. Саме тому в таких ситуаціях найважливіше — не залишатися наодинці й не вірити обіцянкам, що звучать занадто «рятівно». Бо справжня допомога не в незнайомому голосі в слухавці — вона в тих, хто поруч.
