18 червня минув рік, як загинув, захищаючи рідну Україну від ворога, наш земляк із Великої Писарівки Кушнірьов Іван Федорович. Читайте матеріал про Героя, який наближав перемогу і віддав життя за цілісність і незалежність нашої Батьківщини
ВІН НАБЛИЖАВ ПЕРЕМОГУ…
Родина Надії Іванівни Кушнірьової днями знову побувала на центральному кладовищі Великої Писарівки. Уже рік, як туди протоптана доріжка, що веде до могили рідної їм людини. Там, серед своїх земляків, знайшов вічний спочинок чоловік, батько, дідусь Кушнірьов Іван Федорович. Тяжко усвідомлювати, що близької людини більше немає на цьому світі… Відлетіла душа саме тоді, коли в природі все оживало, і сонечко зігрівало своїм теплом усе, що зустрічало на своєму шляху… Без господаря спорожнів дім. І найстрашніше — назад вороття немає, а є лише постійний смуток і печаль, зболілі серця, виплакані очі.
В ту мить, коли стало відомо, що назавжди повертається на свою батьківщину наш земляк Іван Кушнірьов, житель Великої Писарівки, у скорботі схилилася вся Великописарівщина, бо втратила сина, воїна-захисника, який боронив рідну землю від ворога і, як ніхто інший, вірив у те, що війна обов’язково закінчиться нашою перемогою, а життя триватиме далі.
ЗВИЧАЙНИЙ ХЛОПЕЦЬ ІЗ ПРОСТОЇ СІМ’Ї
Багатьом Іван Федорович був добре знайомий. Його знали і пам’ятають однокласники, сусіди, бойові побратими як простого, незрадливого, добродушного, товариського.
Народився 24 листопада 1968 року у Великій Писарівці, в родині колгоспників, був у батьків найменшим із трьох синів. Закінчив школу, потім — Великописарівське профтехучилище, де здобув професію тракториста-машиніста широкого профілю та слюсаря-ремонтника ІІ розряду. Потім був призваний на строкову військову службу зв’язківцем. Через два роки повернувся до рідного селища, закінчив професійну школу водіїв, отримав посвідчення і пішов працювати у тодішнє підприємство «Сільгоспхімії». Життя налагоджувалося. Молодий, повний сил, планів, віри, хлопець мав багато друзів. Згодом зустрів свою Надію, одружився, незабаром і донечка народилася, назвали Алінкою. Тепер у родині побільшало клопотів, але ж усі вони були приємними, бо немає більшого щастя, як споглядати, як зростає маленька і радує маму з татом своїми першими успіхами.
З часом підприємство, де трудився Іван Федорович, припинило свою діяльність, тож довелося шукати іншу роботу. Влаштувався механізатором у колгосп «Україна». У бригаді, куди він потрапив, працювали всі знайомі, більше того — всі вони з його вулиці, сусіди, тож ніяких труднощів під час роботи не виникало, бо кожен міг поділитися досвідом, завжди підтримати чи порадити.
УКРАЇНЦІ — ВОНИ ТАКІ!
На жаль, час змінювався, колгосп реорганізували, багато хто залишився без роботи, в тому числі і Іван Кушнірьов. Кожен намагався знайти хоч якусь можливість заробити. Як і більшість колишніх водіїв та трактористів колгоспу, чоловік почав займатися власним підсобним господарством, розводив худобу, обробляв землю, вирощував картоплю, одним словом, «крутився», як міг. Цим і жили. Праця хоч і нелегка, але на те не зважали, бо разом із дружиною Надією Іванівною вони виросли в сільській місцевості, до роботи вдалі, труднощів не боялися. Це все у них у крові – любов до праці, до рідної землі, до своєї батьківщини. Українці — вони такі!
Згодом у молодій сім’ї народилася друга донька Наталія, а Іван Федорович продовжував трудитися на землі, у своєму селищі, аж поки розорали луки. Для родини ця новина стала приголомшливою, адже тепер випасати худобу, з якої, в основному, і жила сім’я, було ніде. Вирощена картопля коштувала копійки, тож розраховувати на добрий з неї виторг, не доводилося. І знову — пошуки роботи. На жаль, у селищі нічого підходящого не знайшлося. А життя не стояло на місці. Тут саме старша донька підросла, закінчила школу. Алінка добре навчалася, тож батько підтримав бажання дівчинки здобувати освіту в одному з вищих навчальних закладів. Йому з дружиною хотілося, аби їхні діти були успішнішими за них, тож прагнули забезпечити їх усім необхідним, щоб були не гіршими за інших.
НА ЗАХИСТІ ВІТЧИЗНИ
Родинні статки Кушнірьових були невеликими, тож Іван Федорович, зваживши на те, що сім’ю потрібно утримувати, вирішив підписати військовий контракт на службу у Збройних Силах України строком на 3 роки. І ось із 7 липня 2020 року він — солдат-водій автомобільного взводу групи матеріального забезпечення військової частини А 2167. Приймаючи умови контракту, він зобов’язався виконувати бойові завдання щодо здійснення заходів із забезпечення національної безпеки й оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях. А більше того Іван Кушнірьов зрозумів головне — захист цілісності і незалежності рідної України не можна ні з чим порівняти, і з заробітками теж.
«У народі кажуть, що справжній чоловік за життя має побудувати дім, посадити дерево, виростити дітей. Разом із чоловіком ми купили будинок, зробили в ньому ремонт, молодша донька здобуває освіту у Польщі. У нашому садку росте вишенька, яблуні, груші, горіх, до яких торкалися роботящі руки мого хазяїна, а двір прикрашають троянди, що квітують буйним цвітом. Іван допомагав їх саджати, бо я тоді перебувала в лікарні, де боролася з тяжкою хворобою. Частенько він шуткував, підтримуючи мій настрій, говорив: «Будеш цілувати троянди, коли повернешся додому, дивись, не вколися». І я з більшими силами мріяла швидше побачити рідних і свій райський куточок у дворі».
Через 3 місяці 72-а окрема механізована бригада, в якій служив наш земляк, приступила до виконання бойових завдань у Донецькій області, в н.п. Авдіївці.
«Коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога в Україну, бригада мого чоловіка була на пункті постійної дислокації, — розповідає дружина Надія Іванівна. — У цей час він, після отримання травми, перебував на стаціонарному лікуванні. 24 лютого, близько п’ятої ранку, ми з ним розмовляли по телефону, — згадує жінка. — Іван Федорович уже збирав необхідні речі і, замість лікування в госпіталі, повернувся у військову частину. Транспорт о 5-ій ще не рухався, тож він біг сім зупинок. Діставшись до місця призначення, отримав свою зброю і терміново вибув у район виконання завдань, де безпосередньо взяв участь у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів із національної безпеки й оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії ворога в районі м. Києва. Пізніше він приєднався до іншої частини у складі військових Чернігівської, Сумської, Харківської областей, — розповідає дружина захисника. — Усе частіше я згадую наші з ним розмови. Мій чоловік, через безробіття, вирішив піти служити, а вийшло так, що боронити державу стало для нього сенсом життя. Він розповідав, як по дорозі до чергового місця дислокації зустрічав цивільних і захоплювався сміливістю і відвагою простих людей, які, з перших днів війни, стали на захист рідної землі без зброї в рухах, використовуючи всі можливі засоби. Він говорив, що до сліз зворушливо було дивитися на стареньких людей і на дітей, які, як могли, підтримували наших воїнів. Зокрема, по дорозі до місця призначення трапилася старенька бабуся, яка поспішала до їхньої військової колони, аби передати солдатам сало, хліб, цибулю. Згадував глухого хлопчика, який стояв обабіч дороги в н.п. Солоницівці і проводжав колони наших бійців українським прапором. Усе це ще більше мотивувало його боронити рідну землю від ворога. На жаль, траплялися й такі, що не поступалися чергою в магазині, біля банкомата, поводилися грубо, обурювалися. Для таких стомлені обличчя воїнів і військова форма — нічого не варті. Але він розумів, що тих, хто любить свою Батьківщину, — більшість».
ЗА ДОЛЮ СЕКУНДИ — ВСЕ ЖИТТЯ
Взводу матеріального забезпечення 1-го механізованого батальйону, ВОС-790037 А, де служив Іван Федорович, доводилося виконував бойові завдання в Донецькій області. Там було справжнє пекло. Їхній батальйон вирушав на найскладніші завдання в найгарячіші точки. Рота швидкого реагування першими йшла на відсіч ворогам та в бій. Неофіційна назва військових «одноразові» говорить сама за себе…
Рядовий солдат Іван Кушнірьов зайвих запитань нікому не задавав, а завжди відповідально ставився до виконання військових завдань, таких як возити бійців та боєприпаси, а також забирати загиблих побратимів із поля бою. Інколи після бою картина була не для слабкодухих. Та по-інакшому не могло бути, бо розуміння того, що воїни мають право хоча б бути достойно похованими на батьківщині, переважало.
Побратими згадують Івана Федоровича як надзвичайно добру людину. Умів усе, встигав усюди. Прокидався раненько, готував сніданок, а потім будив усіх хлопців. Його так і називали — «людина-оркестр». Для молодших був за батька, для старших — хорошим товаришем.
Того ранку, 18 червня 2022 року, авіація ворога запустила кілька ракет по позиціях військового підрозділу і накрила всіх, хто там був… Від отриманих поранень, несумісних із життям, у м. Торецьку Донецької області Іван Кушнірьов загинув смертю хоробрих. Разом із ним полягли й більше 20 військових, чиї життя обірвалися за долі секунди.
НАШ ЗЕМЛЯК — ГЕРОЙ!
Під час проходження військової служби Іван Кушнірьов зарекомендував себе лише з позитивної сторони. «Функціональні обов’язки виконував відмінно, мав добрий рівень мотивації до військової служби та професійного самовдосконалення», — так характеризувало його військове командування частини, в якій наш земляк проходив службу.
У загиблого Героя залишилися дружина, дві доньки й онук. У такому віці, коли діти виростають, є онуки, здавалося б, життя лише починається. Та Іван Кушнірьов віддав його за майбутнє України, за наше з вами життя.
Все, що могли зробити для нашого Героя його земляки, бойові побратими, жителі Великописарівщини, – це прийти і провести в останню путь, віддаючи йому належну шану. Нехай спочиває на рідній землі, у рідному селищі.
Похований Іван Кушнірьов на центральному кладовищі Великописарівської селищної ради 29 червня 2022 року.
Ми обов’язково дочекаємося перемоги. Від наступних поколінь вимагається небагато: лише не забувати, за що гинуть наші герої, за що віддав життя і наш земляк. Віримо в бійців ЗСУ!
Вічна пам’ять Герою!
Олена ТЯГЛЕНКО
Щасливі дні, коли були разом. Відпочинок у Карпатах. Іван Кушнірьов із дружиною Надією. Останній мирний Новий рік.
Найбільшою радістю для дідуся Івана була довгождана зустріч з онучком Кирилком
