«Мій день має розпочатися з добрих справ, — розповідає Надія Григорівна Даниленко. — Коли я була ще маленькою, а моя мама, Крючкова Марфа Іванівна, — молодою, запам’яталися мені її слушні настанови на все подальше життя: «Ділися з людьми останнім шматком хліба, доню. Не жалкуй. Хоч невеличкий шматочок, але ж дай. І одежиною поділися, як є. Люди тобі будуть вдячні». Її слова — це був як дороговказ у моє життя, де, крім добра, не завжди буде сонячно і затишно, де зустрічатимуться несправедливість і горе, злидні й образи. Я слухала рідну людину й розуміла вже тоді, що мені необхідно буде і самій долати всі ці негаразди, й допомагати іншим це зробити».
ПІСНЯ ДОПОМАГАЄ
Дитинство маленької Надійки було непростим. Жили бідно. Хвіртка з воротами, як вона каже, й та була з соняхів…
— Подружнє життя мами не склалося. Точніше сказати, батько пішов до іншої. Залишилися ми з мамою вдвох. У родині я була одною-однісінькою дитиною на цьому світі. Часто плакала, що в інших є брати і сестри, а в мене немає. Вдома тримали велике господарство, і на жіночі плечі лягав важкий тягар сільської праці, що залишало відбиток на здоров’ї людей. Так сталося, що не минула недуга і мою маму, яка не змогла більше народжувати дітей, тож довелося до цього звикати. Я виросла, настав час обирати майбутню професію. Вирішила вступати до педагогічного інституту, але, на жаль, не склала іспит. Працювала два роки вожатою в с. Порозку Краснопільського району. Потім поїхала до Харкова, вивчилася на токаря. Хоча ця професія більше підходить чоловікам, але мені чомусь захотілося спробувати саме в цьому. До роботи я була звична, багато дечого вміла. Після закінчення навчання працювала в Харкові на заводі, виготовляла різні деталі. Дуже любила брати участь у художній самодіяльності. Можна сказати, весь свій вільний час не сходила зі сцени. Доля повернула мене в рідне село, після того, як мені запропонували роботу. А так як я була активною учасницею художньої самодіяльності, тож і тут знайшла собі улюблене заняття. Раніше дуже популярними були виступи самодіяльних колективів, а я співала ще з дитинства, з трьох років. Тож згодом і на батьківщині долучилася до культурного життя, де продовжувала підкорювати сцени. Співала і в хорі, і в ансамблі, і сольно.
Пам’ятаю, як колись у селі на стовпі висів гучномовець, такий собі, схожий на велику тарілку, через яку передавали новини, місцеві оголошення — все, що було цікаво селянам. Люди старшого віку добре пам’ятають ту «тарілку». Тоді у домівках не було ні радіо, ні телебачення. А тут можна було послухати й пісні. А я часто співала з радіовузла, з якого відбувалася трансляція. Під гучномовцем підігравав мені гармоніст Василь Андрійович Кучков. Я кричу в мікрофон: «Васю, Васю, грай, я буду співати». А він сяде під стовпом і акомпанує мені на гармошці, а мій спів лунає з гучномовця на все село. Виходить, як наче ми поруч. Особливо любила виконувати частівки.
ПОПОВНЕННЯ
В РОДИНІ
— Познайомилася я з Віктором, моїм майбутнім чоловіком. Створили сім’ю. Прожили ми разом 49 років, ділили і радість, і невдачі. Маючи двох синів, прийняли і третього. Олексій — давно дорослий чоловік, має групу інвалідності, і життя його склалося не кращим чином.Після смерті батьків йому не стало спокою від рідного брата. Не могла я байдуже дивитися на те, як просто так знущаються і ненавидять рідну людину! Олексій дружив із моїм меншим сином Андрієм, тож його знала дуже добре. Одного разу, не витримавши братового зневажливого ставлення, він прийшов і попросився дозволу жити в нас. Ось так і залишився. Давно вже він мені став як рідна дитина, тим більше, що й називав мене мамою Надею. І Олексій радів, і ми раділи, що він, нарешті, знайшов собі родину. Думаю, не важливо, скільки людині років, якщо вона почувається в чужих людей щасливою, — розмірковує Надія Григорівна. — Аж раптом він потрапив до лікарні. Туди я летіла, як до власного сина, так боліла за нього душа. Лікарі запитують, «Ким Ви йому будете?», а я говорю, «Люди добрі, ніким! Просто жаль живу людину. Для мене він як рідна дитина». Тепер йому є хоч до кого прихилитися. Він добрий, щирий, допомагає нам по господарству. Отак і живем. А пісня й по сьогодні є для мене розрадою. Декому я говорила, що коли я помру, тож нехай усі біля мене не плачуть, а співають, хай гучно грає весела музика, бо я таке любила завжди. Через усе своє життя, а мені вже повних сімдесят сім, я пронесла мамину настанову — допомагати нужденним. І часто, не маючи ніяких сил, стараюся знайти того, кому потрібна моя допомога. Життя мене не балувало. І здоров’я теж. Десять разів була прооперована, а одинадцятий раз був безуспішний, після чого дуже погіршився зір. Сьогодні ні телевізора не подивлюсь, ні газет чи журналів не почитаю. І книг також. В мене є ціла бібліотека. Колись декілька років поспіль я замовляла їх у Книжковому клубі. Дуже любила читати. Тепер же мої очі — це Олексій. Він часто, коли попрошу, читає мені, а інколи й чоловік Віктор його заміняє.
«РОЗДАЙБИДА» —
ЦЕ РОДИННЕ
— А взагалі у мене не так уже й багато вільного часу, бо я постійно у дорозі, кудись мені потрібно. Часто їжджу до Великої Писарівки. У мене завжди знаходяться якісь справи. То знайому провідаю у лікарні, то військових, то в аптеку по таблетки зайду, бо вони — як другий хліб. Відразу купую чоловікові і собі. Мій Віктор Михайлович чверть віку працював на комбікормовому заводі, чимало має нагород, був передовим шофером. Мені з ним пощастило. Він мене добре розуміє, прощає всі мої «роздачі» з погреба і з будинку. І я йому за це дуже вдячна. Раніше, по молодості, бувало, після чергового концерту, затримаюся допізна, а Віктор хоч і сердився, але ж усе прощав, бо розумів, що мені це необхідно, як ковток чистого повітря: я без самодіяльності — ніяк.
Але ж основна моя місія в житті — це ділитися з нужденними. Разів зо два на тиждень перебираю одяг у шафах, щоб знайти якусь мені непотрібну річ, а для інших — необхідну. Дивлюся, що б цього разу віднести сусідам чи взагалі чужим людям, які потребують? Якось моя добра знайома побачила в мене в погребі консервацію і сказала моєму чоловікові: «Та вона в тебе не сповна розуму. Хіба можна стільки закруток робити?!» А я на зиму роблю заготовок близько півтори тисячі баночок. Роблю, щоб роздавати… Це знають і мої рідні. Без цього не можу жити. Куди б не йшла, завжди беру щось на гостину, а то й просто так пригощаю. Самих грибів закрутила 170 баночок, залишилося вже небагато. В цьому році гарні маслята були. Ми великі любителі тихого полювання. Через ті закрутки ціле літо стою біля плити, зате є що їсти всім.
Моя тітка Анастасія, мамина сестра, проживає в Сумах. Оце нас двоє у родині, яких називають «дві роздайбиди», тобто, таких, що ніби не господині, не в сім’ю, а навпаки, все з дому. Тітонька роздає, і я теж саме роблю.
Отаке моє життя, спокою немає ніколи. Хочеться всім допомогти. Хай не образиться мій чоловік, що я інколи й сховаюся від нього, аби комусь допомогти, бо інколи перед ним незручно. Та він, я впевнена, здогадується й сам, просто нічого не каже. Хоча час людей і змінює, але коли душа щира, то це назавжди. Він у мене був хорошим господарем, все додому ніс, та й чоловіком таким, що майже на руках носив.
Я ще дуже люблю готувати. І пекти солоденьке. В моїй родині всі люблять млинчики. Ось і нещодавно з чоловіком і сином Льошою готували їх із м’ясною начинкою. Ми ще звечора радимося, що будемо завтра варити. Кожен називає свою страву, але з-поміж цілого списку обираю декілька. Олексій у нас часто варить смачний холодець. А взагалі в нас усі люблять капусняк і різні супи, до яких обов’язково смажимо грінки з чорного хліба, натираємо їх цибулею чи часником. Смакота та й годі! Багато варю на зиму варення, то ж смакуємо з чаєм і ним.
Наш прийомний син допомагає нам скрасити наше старече життя, розвіяти сум і тугу, особливо сьогодні, коли кожен із нас потребує в підтримці і розумінні, — розповідає жінка. Два інші сини зараз не вдома.
А ШАХРАЇ НЕ СПЛЯТЬ
Поки ми розмовляли з Надією Григорівною про життя-буття, на її телефон хтось настирливо намагався додзвонитися. Виявилося, що це вже не перший раз за неї «радіють» шахраї, що, буцімто, вона виграла гроші. Але пенсіонерка розуміє, що з якої б то радості вона виграла, якщо вона ще ж ніде не грала, тож відповіла правильно: «Дєточки мої, я цей хліб уже їла, так що не телефонуйте мені більше». Жінка говорить, що таке буває часто, тож знає, що відповісти, головне, щоб це розуміли й інші, довірливі люди, особливо пенсіонери.
ДОПОМОГА ВІЙСЬКОВИМ І НЕ ТІЛЬКИ
Війна не змінила добре серце Надії Григорівни. Не обділяє вона увагою і наших славних захисників. «Та я й грошима пособляла, коли збирали їм на потрібні речі. А як можна по-інакшому? Мені подяк не треба, це ми маємо їм дякувати за те, що зранку прокидаємося і бачимо сонце. Ось була у нас зайва картопля, десь біля 700 кг, тож відвезли для їхньої кухні. Дякую благодійній організації Сергія Кулинченка «Від щирого серця» за її транспортування. У нас іще є, лишень перебрати потрібно, тож знову відправимо. І консервацію теж… Дозволяла я військовим самим вибирати в погребі все, що бачать очі. Ходили до мене, як до мамки. Особливо любили вони мій домашній печений хлібчик, свіженький, тільки з пічки. Беруть його, пошматують і з таким апетитом з’їдять гаряченький. А мені їх так жаль… Уродили влітку вишні, так хлопці мені відер дев’ять нарвали, заклали в морозилку, потім варили компоти. А це сливи і вишні нещодавно передали на кухню для хлопців, нехай їм буде компот.
Не забуваю я і про п’яничок. Можливо, мене хтось осудить. Вони ж нещасні люди. Їх жаль, бо це хвороба, на горілку знайдуть, а одягнутися нема в що, тож знову перебираю одяг у своїй шафці, — розповідає жінка. — Буває, приїду до Великої Писарівки, зайду у територіальний центр, а працівники надають мені всілякого одягу для потребуючих, а я везу його до Ямного і роздаю.
ДІСТАЛОСЯ
Й НАМ
Трішки поспілкувалися, й Надія Григорівна почала збиратися додому. Каже, що вже засиділася у нас, потрібно їхати. Щось почала шукати в торбинці. Було зрозуміло, що виконує чергову місію доба і щедрості — шукає нам гостинці. Знайшла. Сало, яке купила щойно на базарі. Відрізала шматочок, не втрималася. А через деякий час із Ямного від пенсіонерки передали мариновані маслятка. І тут жінка не втрималася.
Так, мабуть, буде безкінечно. Людину вже не зміниш.
Олена ТЯГЛЕНКО
