«ПОТРІБНО ЛЮБИТИ ЛЮДЕЙ»
Охтирчанка Анастасія Горпінченко за освітою журналіст. Працювала в низці регіональних та загальноукраїнських медіа. Брала участь у стажуванні за програмою міжнародних журналістських обмінів The Europe-Ukrainian Desk.
Наразі дівчина дуже рідко буває на гостині в рідному місті-Герої. Та воно й не дивно, адже займається надзвичайно складною й небезпечною справою: розслідує військові злочини росіян.
В ексклюзивному інтерв’ю Анастасія Горпінченко поділилася історією свого шляху у воєнній журналістиці, розповіла про виклики професії та спогади про студентські роки, що сформували її як фахівця.
Наша розмова відбулася одразу після демонстрації фільму «У полон не брати», де розповідається про страти росіянами українських військовополонених. Кінострічку, створену за участі Насті та її колег – журналістів «Слідства.Інфо», дівчина привезла, аби продемонструвати її майбутнім журналістам – студентам Машинобудівного фахового коледжу СумДУ, який свого часу й сама закінчила.
Тож перше запитання:
– Кілька слів про фільм, який ти репрезентуєш наразі в Сумах.
– Від осені 2023 року на фронті помітно почастішали випадки вбивств росіянами беззбройних українських бійців. Журналісти «Слідства.Інфо» отримали важливі документи та відео, які свідчили, що страти українських військових ставалися уздовж всієї лінії фронту. І ми зафільмували правду про злочини. Адже хтось же має збирати докази, записувати свідчення, називати злочини злочинами. Бо без цього не буде ні справедливості, ні пам’яті, ні покарання винних.
– Збирати таку інформацію дуже небезпечно, але ти зважилася. То чому журналістське розслідування?
– Узагалі-то починала я журналістську діяльність із новинної стрічки, подкастів, прямих ефірів, профільних видань. Але зараз працюю військовим репортером у розслідувальному медіа. Це цікаво, захоплююче, адже маю доступ до унікальної інформації, за якою «ганяються» колеги з інших видань. Тож планую й надалі більше фокусуватися на розслідуваннях.
Варто зазначити, що Настя належить до нового покоління українців, які розуміють: правда про війну не повинна загубитися серед руїн і попелу. І справа тут зовсім не в тому, дівчина це чи чоловік. Війна давно стерла старі уявлення про «жіночі» й «нежіночі» професії. Українські жінки сьогодні воюють, рятують поранених, працюють воєнними кореспондентами, волонтерять, документують злочини, керують складними гуманітарними місіями. Їхня присутність у таких сферах – не виняток, а швидше ознака великої внутрішньої сили та відповідальності.
– Для багатьох людей така робота здається майже непосильною, особливо коли йдеться про молоду жінку. Часто виникає запитання: чи не страшно їй? І чи правильно, що дівчата беруть на себе таку небезпечну місію?
– Страшно, мабуть, буває кожному, хто стикається з наслідками війни не з екрана телевізора, а віч-на-віч. Так, неможливо спокійно дивитися на зруйновані будинки, понівечені людські долі, слухати свідчення тих, хто пережив окупацію, втрату рідних, катування чи приниження. Людина, яка працює з такими матеріалами, щодня проходить через чужий біль. І найбільша мужність тут – не відсутність страху, а здатність попри нього продовжувати працювати. У кожній поїздці на фронт you never know, що з тобою може статися. Ми у відрядженнях буваємо на різній відстані від передової лінії. Якось три місяці постійно їздили на фронт, збирали матеріал для фільму. Знаєш, коли о другій ночі ти сидиш в окопі, де темно та холодно, і тобі хтось із військових каже:“Ой, дрон летить”, ти думаєш: “Що я тут роблю? Навіщо я тут? Чи варто помирати за цей матеріал? Точно, ні. Він не вартує твого життя. І все ж ти тут. На фронті. Бо у тебе така професія й ти мусиш нести людям правду, а ще важливо розповідати про тих, хто нас захищає.” Як каже моя колега Діана Буцько: “Те, що ми знімаємо, дуже швидко стає історією”. Однак, думаю, що якийсь відсоток ризику все ж таки виправданий.
– А як ви обираєте теми для своїх розвідувальних матеріалів та репортажів?
– Щодо репортажів, то у нас є два маркери. Це або “інформпривід”, умовно, це коли стається прорив фронту, або наступ, щось таке, що очевидно зацікавить та є важливим для людей. Оскільки всі журналісти борються за увагу серед купи різного контенту, важливо, щоб саме наша історія мала високий рівень унікальності. Що це може бути? Особливий доступ до лінії фронту, різновид роботи військових, як би цинічно це не звучало. Щодо розслідувань, то це більше про справедливість, контроль за владою. Основна функція журналістів-розслідувачів – бути тими шукачами, які висвітлюють правду, контролюють владу та її дії, виносячи це на широкий загал.
– Для мене, насамперед, як для майбутнього журналіста, цікаво, а як ти з колегами перевіряєш надійність отриманих даних?
– Якщо говорити про розслідування, то одразу ми ніколи не публікуємо інформацію від першоджерел. Ось, наприклад, я розслідувала справу, пов’язану з роботою ТЦК, зокрема про списання офіцерів запасу з військового обліку без медичних довідок…
– Дозволь уточнити для наших читачів, що цей твій розслідувальний матеріали, як і ще один – «Зроблено в Україні – доставлено на „СВО“: як системи зв’язку опиняються в окупантів», зібрали сотні тисяч переглядів та мали широкий суспільний резонанс.
– Так, люди оцінили… Але я продовжу відповідь на твоє запитання. Над матеріалом про те, як столичний військкомат списав офіцерів, я працювала цілих три місяці – з моменту отримання документів від певного джерела й до виходу творчого продукту. За цей час ми намагались верифікувати всю інформацію. Адже завжди є ймовірність та ризик, що ця інформація фейк, тож головне завдання – зібрати всі дані, які зможеш, а тільки тоді готувати історію.
– У кожній редакції є внутрішнє цензурування. Як ти відстоюєш недоторканість своїх матеріалів?
– Якщо брати воєнну репортажистику, то це той момент, коли ти кожен день борешся за публікацію матеріалу таким, яким він є, бо тебе просять вирізати коментарі, лайку військових, хоча це очевидна річ. У нашій редакції така політика: думку бійця ми ніколи не видаляємо. Звичайно, узгоджуємо матеріали перед виходом, але винятково на предмет того, аби не “засвітили” позиції ЗСУ, бо це відповідальність за життя та здоров’я бійців.
– Із твоїх слів стає очевидним, що професія, яку ти здобула в Сумському державному університеті, небезпечна, хоча й цікава. То чому все таки журналістика?
– Десь у 15 років я вирішила, що хочу бути журналісткою. Думаю, що у тому віці в мене було більш романтизоване уявлення про професію. Мені здавалося, що робота журналістом буде як у популярних фільмах. Кава в одній руці, ноутбук у другій та дописи для крутого видання. Із часом ці думки трансформувалися. Але я ні про що не шкодую. Поки навчалася в коледжі, потім в університеті, мені хотілося розвитку. Я розуміла, що теорія, яку давали викладачі, ніколи не замінить реального досвіду. Хотілося активно писати та багато спілкуватися з людьми. Тому й подалася в Київ, де працювала на радіо, репортеркою, вела прямі ефіри в ранковому шоу. Повір, це об’єктивно цікавіше, аніж слухати лекції. Адже журналістика – це професія, яку можна опанувати лише на практиці.
Такі люди, як Настя Горпінченко, роблять надзвичайно важливу справу. Насамперед вони допомагають світові побачити правду про війну, а Україні – зберегти голос свідків і пам’ять про пережите. І, можливо, саме завдяки таким молодим дівчатам колись настане день, коли жоден злочин не залишиться безкарним.
Тож не випадково австралійський телеканал Australian Broadcasting Corporation, знімаючи у 2024 році документальний фільм про роботу українських журналісток, головною героїнею назвав нашу землячку Анастасію Горпінченко. За останні три роки Настя перемогла в конкурсі професійної журналістики «Честь професії» в номінації «Найкращий матеріал на тему дотримання професійних стандартів та журналістської етики під час війни», одержала премію як молода журналістка від Media Development Foundation «25 до 25: Молоді та зухвалі», стала кращою в конкурсі «Війна в об’єктиві» за відеорепортаж.
Наостанок дякуємо Анастасії за відверту розмову та зичимо творчих досягнень, вдалих розслідувань, нових перемог.
Єлизавета ШИЯН,
студентка 4 курсу Машинобудівного
фахового коледжу СумДУ
Читайте також
