Кажуть, село живе доти, поки живуть у ньому люди. Щороку в Україні вони зникають десятками. Майже щодня з різних обставин жителі виїжджають із сільської місцевості назавжди. Сьогодні, коли Україна потерпає від сусіда-окупанта, це особливо відчутно. Ще деякий час зниклі села можна знайти на мапі, але насправді в селах залишилися лише порожні хати й непролазні хащі.
Близько півтора року тому, за даними аналітиків, в Україні існувало 542 «мертві» села, де офіційно немає жодного зареєстрованого жителя.
Усього в Україні на той час було 28372 сільські населені пункти. За кількістю «мертвих» сіл Сумська область посідала 2 місце.
НАРОДИЛОСЯ, ЩОБ ЗНИКНУТИ…
Далеко не треба ходити. У нас на Великописарівщині, у Вільненському старостаті, є село Дружба. Багато хто, особливо з молодшого покоління, можливо, й ніколи не чув про такий населений пункт, що розташований на лівому березі Ворсклиці, за 17 км у північно-західному напрямку від Великої Писарівки та за 30 км від залізничної станції Кириківки. Вище за течією річки на відстані 1 км розташоване с.Шурове, нижче за течією на відстані 2 км розташоване с.Пожня. На території села ще залишилося озеро Бездонне, що колись було настільки глибоке, що в ньому топилися коні.
Село Дружба було засновано на початку ХХ ст. переселенцями з Вільного, де на той час кожні 5 років нарізалася для обробітку земля, у залежності від кількості чоловіків у сім’ї (жінки в рахунок не бралися), через 5 років земля переділялася. Землі селянам не вистачало. Під час земельної реформи Столипіна селянам дозволили селитись на хуторах. Земля там нарізалася раз і назавжди і в більшому обсязі. Одним із таких хуторів і став Дружба.
Під час заснування села перші поселенці зіткнулися з пнями, які необхідно було викорчувати, щоб побудувати село. Звідси і виникла перша назва села Пеннє. Згодом село перейменували в Дружбу. Внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932 — 1933 та 1946 — 1947 роках, жителі Дружби теж зазнали горя. Під час війни 1941 — 1945 рр. із поля бою додому не повернулося багато земляків.
Під час укрупнення колгоспів, за часів Хрущова, місцевий колгосп «Серп і молот» хотіли з’єднати з колгоспом із Пожні, що знаходився на протилежному березі Ворсклиці, проте на той час він був бідний, і селяни запротестували. Тоді було вирішено приєднати його до сільськогосподарської бригади Широкого Берега. Але місцеві жителі прогадали. Керівництво об’єднаного колгоспу «Калініна» забрало з села всю техніку, коней та іншу худобу, й місцевим мешканцям, щоб узяти, наприклад, коня, доводилося йти до Широкого Берега. Тому жителі почали потроху переселятися в те село, а також в с.Вільне. Крім того, об’єднаний колгосп збанкрутів, а села Широкий Берег і Дружбу об’єднали в одну Вільненську сільську раду.
ВИРУШАЮЧИ
З БАТЬКІВСЬКОГО ДОМУ
Яким би не було чудовим село, в якому виріс Микола Трохов, і скільки б часу ще не перебував він у стінах рідного дому, але після закінчення Пожнянської школи (до речі, це був останній випуск 1983 року, що налічував два десяті класи) все ж довелося поїхати у місто. На той час уся молодь їхала. Згодом м.Харків для Миколи Івановича Трохова став другою домівкою. Там пройшли кращі роки разом із дружиною Тамарою Петрівною, з якою одного разу випадково познайомився, коли їхав потягом. А вже через деякий час молоді пов’язали свою долю на багато-багато років. Обоє працювали на різних заводах. Народився син. Життя подобалося у всіх його проявах: у місті — не в селі! Тут воно особливо бурхливе, гамірне, у якомусь незвично прискореному ритмі.
«Тоді молодь із нашого села виїжджала у міста. Багатьом хотілося швидше залишити батьківську домівку, щоб відчути дух свободи, дорослого життя, бо хотілося якоїсь романтики, чогось незвіданого, чого не було у селі. Кожен обирав своє: хто їхав на навчання, а хто йшов відразу працювати. Але всім хотілося пожити міським життям: бувати в людних місцях, відвідувати кафе і театри, одягатися модно і стильно, «по-городському». Багато земляків у село вже не повернулися», — розповідає Микола Іванович.
ДРУЖБА СЬОГОДНІ
Мало хто знає, як живе с.Дружба сьогодні.
—Пам’ятаю, що в 60-х роках налічувалося 39 подвір’їв, у яких проживало в середньому по 5 членів родини. Ось і рахуйте, скільки тут було людей, — продовжує співрозмовник. — Два роки тому відійшов у світ інший і ще один наш сусід — Крамський Василь Микитович. Тож тепер жилих будиночків залишилося лише два. Мабуть, цікаво, як це: вийти на вулицю, а там — ні душі? Скрізь зачинені хатки, а деякі з них стоять похилені, напівзруйновані, а яких і зовсім уже немає, а на їх місці вже розорані і засіяні землі. І це ще не найгірший варіант, хоч бур’яни не ростимуть, — продовжує Микола Іванович. — Дружба сьогодні живе за рахунок своїх мешканців, а це — я з дружиною і наші близькі сусіди — подружжя похилого віку — Іван Іванович і Поліна Марківна Кучкови. Їм уже за 80. Іван Іванович колись працював у колгоспі «Серп і молот», а потім у ім.Калініна, у бригаді столярів, а Поліна Марківна — у колгоспній ланці. Мої батьки померли, будиночок у селі спорожнів. Жаль було залишати його без догляду. А тут батьки дружини вже потребували стороннього догляду, тож вона залишила роботу в місті і вирішила переїхати в село і перевезти їх сюди з Ямпільського району. Пізніше і я оформився на пільгову пенсію, бо працював на шкідливій роботі на заводі, і теж тоді приїхав на батьківщину, ще трішки попрацював охоронцем у сільгосппідприємстві «Рассвет», що у Широкому Березі. Ось уже сім років, як ми тут живемо. Залишилися удвох, тож тепер клопочемося по господарству разом: утримуємо кіз, обробляємо город. Перед нашим подвір’ям — широкий простір, є де худобі і птиці пастися. Ми з дружиною стараємося підтримувати хоч якийсь порядок у частині села. Де можу, там влітку кошу бур’ян. Хоча в селі нас усього четверо, та все ж ми тут живемо, тож стараємося не запускати ні подвір’я, ні територію навколо них. Ті будинки в селі, що вціліли, з кожним роком все більше заростають деревами й чагарниками, з останніх сил тримаються, хоча навряд чи діждуться кого-небудь на своє подвір’я.
Із сусідами ми живемо дружно. Діти їхні далеко, і вони тут самотні. Виходить, що, крім нас, у них нікого немає. Тож стараємося їм допомагати, чим можемо. Буває, принесемо води з колодязя, що в селі у нас був особливим місцем. Раніше біля колодязя зустрічалися всі сусіди, тут народжувалися плітки, вирішувалися нагальні проблеми села, відбувалися побачення молодих. Колодязь у спекотну пору допомагав втамувати спрагу мандрівникам, тож до нього завжди було особливе ставлення мешканців села. Ну, а якщо потрібно сусідам хліба чи інших продуктів, то принесемо з магазину, що у Пожні, до нього кілометрів зо два. Добре, що до автобусної зупинки недалеко, тож, буває, інколи виходжу на трасу й чекаю автомобіль ф/г «Світанок», що розвозить по магазинах хліб, тож беру там для себе і для своїх сусідів Кучкових, вони вже нам як рідні. Та й жаль стареньких. Важко їм. Будинок наш стоїть у центрі села. Коли влітку погода суха, тож їхати чи йти грунтовою дорогою можна, а коли задощить, то транспорт нарізає добрячі колії. А нещодавно до нас приїжджала голова Великописарівської селищної ради Людмила Олександрівна Бірюкова, цікавилася нашим життям, радила звертатися за допомогою, якщо буде що потрібно. Та ми вже звикли до такого життя, пристосувалися, так би мовити, але все ж приємно, що про нас не забули. Звичайно, не зрівняти наше життя з життям у більших селах, де хоч люди є. Перші роки було важко, аж поки знову адаптувалися до усіляких незручностей, а зараз уже звикли. Але інколи дуже тягне в місто, адже там прожили 28 років, і там пройшли наші і юність, і молодість. Хоча, бувало, після чергових відвідин міста, довго там не затримувалися, поверталися в село. І знову все ставало на свої місця: вийдеш на подвір’я, вдихнеш ковток свіжого повітря — не можеш надихатися, тиша навкруги, безкраї простори, одним словом, благодать, не те, що у місті, де висока загазованість від транспорту чи заводів. Дома тримаємо кіз, курей, обробляємо городи, одним словом, трудимося, як можемо. Нам, сільським, не звикати. Інтернет-зв’язок є, тож телефонуємо, куди потрібно.
Влітку, звичайно, село заростає бур’янами, одних рук не вистачає, щоб із ними боротися. Багато молодої порослі, яку треба вирубувати. На допомогу приходять працівники Вільненського старостату. Щороку, особливо перед Великоднем і Проводами, ми з дружиною стараємося сходити на кладовище, щоб навести порядок на могилках своїх рідних, але доводиться прибирати й чужі, чиї родичі не приїжджають із різних причин. Хочеться, щоб і померлі пораділи, що їх не забувають.
ЖИВЕМО СЬОГОДЕННЯМ, ПАМ’ЯТАЄМО Й МИНУЛЕ
— Стараюся цікавитися новинами Великописарівщини. Все ж таки, це моя батьківщина, тут мої земляки, які продовжують жити й працювати на своїй землі. Передплатив газету «Ворскла» на пів року, а це нещодавно продовжив ще на шість місяців, щоб узяти участь у розіграші призів. Газету завжди чекаю з нетерпінням, ходжу її забирати в Пожню, коли привозить пересувне поштове відділення. Прочитаю новини, побачу на фото земляків чи знайомих і почуваюся частинкою своєї рідної Великописарівщини тут, у селі мого дитинства. Завжди приємно згадати своїх односельців чи однокласників. Вихідці з нашого села були люди, віддані своїй праці, яких пам’ятають і сьогодні. Раніше, коли бував у Великій Писарівці, часто заїжджав до земляка, лікаря Кучкова Олексія Васильовича, радів зустрічам. На жаль, його вже давно немає. А нещодавно їздив у справах і зустрів свою однокласницю Ірину Гондар (Гончаренко), яку не бачив 35 років. Відразу не звернув уваги, так вона мене впізнала. Завжди приємно, коли тебе пам’ятають.
І все здається добре, все влаштовує, аби тільки війна скінчилася, щоб повернулися всі наші захисники додому живими і здоровими. А більше нічого й не треба. Хіба ще щоб села не вимирали, бо так боляче дивитися, що вони відходять у вічність разом зі своїми жителями. Хотілося, аби наші онуки і правнуки тут ще побігали босими ногами на луках, на яких колись паслися колгоспні корови і вівці, чи половили рибу у ставку, щоб вихідці з Дружби завжди пам’ятали, де їхнє коріння, не забували рідний куточок, приїжджали хоча б на могили своїх родичів. На жаль, зникають із мап села назавжди, залишаючись лише у спогадах людських.
Олена Тягленко
