У селах час іде інакше. Тут він не поспішає, не женеться за новинами, а просто стирає пам’ять — тихо, майже непомітно. Спершу зникає дим із комина. Потім — сліди на стежці. А згодом і сам дім починає мовчати.
Ще кілька років тому на вулицях Груні, що на Охтирщині, можна було натрапити на старі хати під солом’яними стріхами. Не житлові, але такі, в яких відчувалося, що тут колись жили, тут говорили, сварилися, мирилися, чекали, раділи.
Сьогодні ж під час прогулянки селом таких хат під стріхами ми вже не побачили, лише руїни, а той порожнє місце, де раніше було подвір’я.
Все частіше стоять покинутими і доволі нові будинки. Колись вони будувалися «на виріст», із надією, з вірою в завтрашній день, що тут залишаться жити дорослі діти. Тепер — без світла у вікнах, без воріт, без людського гомону.
Ми зафільмували кілька будинків, які теж невдовзі можуть щезнути — не одразу, а поступово. Обвалиться дах, заросте двір, зітруться сліди людської присутності.
«Так зникають села, а з ними і пам’ять про людей, що там жили…» — сказала наша читачка Людмила Цедрик.
І з цим важко не погодитися.
Справді сумно бачити спорожнілі подвір’я, покинуті хати, де ще зовсім нещодавно вирувало життя. Тут будували будинки для молодят, де потім лунав дитячий сміх, росли діти, їхали у великий світ. Поверталися — поки були живі батьки. А потім приїжджати вже не було до кого.
Здається, ще вчора на цій лавці збиралася молодь — під баян чи гітару. Потім тут сиділи старенькі, вдивляючись у кінець вулиці, а раптом з’являться діти. А поява будь-якого гостя ставала подією для всієї вулиці.
Тепер — тиша.
Пам’ятайте про рідних, поки вони живі.
І пам’ятайте про рідний край — навіть тоді, коли здається, що сюди вже не повернетеся.
А пошуки соломʼяних стріх продовжимо. Мають бути.
