Завідувачка неврологічним відділенням Охтирської лікарні Світлана Кузьміна розповіла про свої професійні будні.
Покоління мрійників
– Я вже давно живу і давно працюю, в грудні місяці мені виповниться 63 роки, – ділиться з нами своєю автобіографічною історією героїня матеріалу. – Народилася я в селі Олешні Охтирського району. У батьків нас було двоє – я і мій брат. Ким хотіла стати в дитинстві? Ну, ми взагалі були поколінням мрійників, адже у той час не було гаджетів і кожен з нас малював у власній уяві найрізноманітніші варіанти розвитку подальших подій дорослого життя. Розмірковуючи над різними професіями, я все ж таки зупинилася на аграрній галузі: мріяла стати агрономом.
Бабусина хвороба – орієнтир у виборі життєвої місії
Зі слів пані Світлани, її рішення здобути аграрну освіту і займатися вирощуванням сільгоспкультур на полях змінилося після того, як захворіла бабуся.
– На моїх очах життя покидало рідну для мене людину, і це було дуже боляче, – зі смутком у голові згадує моменти становлення себе як особистості Світлана Володимирівна. – Тому я дала собі слово вивчитися на лікаря, щоб врятувати всіх людей на білому світі.
Дитячі думки виявилися не короткочасними та мінливими, а переросли в серйозну мрію стати лікаркою. І наша героїня нею стала.
“Життя не раз випробовувало мене”
Цими словами Світлана Кузьміна характеризує свій життєвий та професійний шлях, який є дійсно тернистим.
Отже, одразу після закінчення школи дівчина вступила до Харківського медичного інституту, і поєднувала навчання з роботою санітарки в лікарні.
– Тоді це було дуже популярним – підробляти в медичних закладах, – розповідає про свої студентські роки жінка. – Та коли я прийшла до відділу кадрів, то з’ясувалося, що всі «легкі» місця вже розібрані, залишилася лише неврологія. Мені сказали, що це найважче відділення. Але я не відмовилася, бо гроші були потрібні. А невдовзі з санітарки перейшла на медсестру, тож здобувала цінний досвід.
Як виявилося, важко було не лише працювати, а й навчатися: дуже багато незнайомої медичної термінології, яку потрібно було засвоювати. Та студентка з усім справлялася і жодного разу не пошкодувала про те, що обрала саме цю професію.
– Я все життя вчуся і є чому навчатися, – посміхається співрозмовниця, маючи вже кілька десятирічний медичний досвід. – Життя не раз випробувало, кидаючи з міста до міста: Харків, Суми, Шостка, врешті-решт Охтирка.
Батько
Кінець перебування медикині по різних населених пунктах поклав батько: Світлана приїхала до Охтирки, щоб за ним доглядати, та так і залишилася вдома на довгі 30 років. Тобто, до сих пір. Більше нікуди вже і не їздила – працює в місцевій лікарні, обіймаючи посаду завідуючої неврологічним відділенням.
Родина
Заміж пані Світлана вийшла за лікаря-анестезіолога. А в 1990 році народила сина, який здобув освіту хіміка в Харківському університеті ім. Каразіна. Батьки ставляться абсолютно нормально до того, що син не пішов їхнім шляхом, а обрав для себе власний. Мовляв, у кожної людини – власна місія в житті. І вона не обов’язково має співпадати з мрією мами і тата.
Родинну династію лікарів продовжили племінники Світлани Володимирівни. І це дуже її тішить.
– Хай працюють і допомагають людям, скільки зможуть, – каже охтирчанка. – Зараз нові технології, медицина на місці не стоїть!
Улюблені справи – смачні страви
Не медициною єдиною: звісно ж, у героїні публікації було хобі, завдяки якому вона відпочивала душею і надихалася. Так, лікарка з задоволенням готувала різні смаколики для своєї сім’ї, а також полюбляла плести. Та все ж таки медицина так захопила її, що з 90-х років буквально пропадала на роботі, а вдома буває дуже мало часу.
– У такому режимі живу і зараз – постійно в своєму відділенні, – каже неврологиня. – Я б і вдома знайшла чим зайнятися, але “на роботі” багато роботи.
Медицина – це не математика, наука не точна!
Так характеризує свою професію героїня матеріалу, наголошуючи на тому, що в неврології все доволі непередбачено.
– Неврологія – дуже складне відділення, – занурює нас в атмосферу своєї професійної буденності його завідувачка. – Тут найбільше складних пацієнтів: спадкові захворювання, вірусні, супутні патології, які ускладнюють лікування. А ще в нас – інсультний блок для паралізованих і тих, хто перебуває в комі.
На прохання розповісти випадки з професійної діяльності, що найбільше закарбувалися в пам’яті, Світлана Кузьміна відповіла узагальнено: мовляв, таких випадків багато, і всі вони вважаються дивом, адже людина, яка за всіма законами та прогнозами взагалі не мала жити, одужувала. Наприклад, з сильним крововиливом і високим тиском. А буває і навпаки, що помирає пацієнт, який мав усі перспективи для одужання і подальшого життя. Як, до прикладу, в випадку з чоловіком, якого прооперували в Києві, родичам повідомили, що все нормально, а виявилося, що якась клітинка залишилася не видаленою, і стався рецидив.
– Медицина – це ж не математика: наука не точна, – резюмує лікарка. – Тут важко щось спрогнозувати, адже ніколи не можеш бути впевнений у результаті. І коли пацієнти попри негативні очікування раптом одужують, ми радіємо разом з ними. А от коли пацієнти помирають, то помираємо разом з ними і ми.
Війна. Люди дуже наморені
Завідуюча неврологією каже, що після повномасштабного вторгнення здоров’я людей стрімко похитнулося.
– Наше відділення переповнене в півтора рази, а штат працівників не збільшився, – озвучує реалії воєнного сьогодення лікарка.
З чим найчастіше звертаються до неврологів? З усім підряд, адже всі хвороби – від нервів, і першим дає збій саме нервова система та психіка.
– Люди вже виснажилися, бо все суспільство пронизане війною, вона торкнулася майже кожного: зараз багато вдів, дружин захисників, матерів військовослужбовців та їхніх дітей, друзів, – коментує медикиня.– Переживання спричиняють стреси та інсульти. Особливо це помітно по стареньких людях: батьки не витримують довгої розлуки з дітьми, які знаходяться за кордоном, у тому числі – в росії.
Стрес понижує імунітет та провокує гіпертонічні кризи, пухлини, розсіяний склероз. Війна – це сама по собі біда. А тут ще й її наслідки! Кожний вирішує, як з цим впоратися: хтось іде до Бога, хтось – до психолога.
«Зайву ложку не доїдайте!»
Світлана Володимирівна радить читачам контролювати свій тиск і менше їсти. Це цінна порада, яка пояснюються просто: під час війни у людей на тлі постійного стресу збільшилося вироблення гормону кортизолу, який перетворюється в зайву вагу. Боротися з нею консервативними методами можна, але важко, бо насамперед потрібно усунути першопричину – стрес. І не заїдати його, а заміщувати гормоном щастя ендорфіном, який виробляється фізичним навантаженням. Тобто, замість того щоб їсти – краще десять разів присісти! Одразу ж станеться викид ендорфінів і в головний мозок поступить сигнал про насичення організму.
Оптимізм – найкращі ліки
Зі слів неврологині, реакція людини на життя в реаліях воєнного сьогодення залежить від типу нервової системи, адже на одну й ту ж саму подію всі реагують по-різному.
– Пам’ятаєте, ще в школі нам показували картинки, як реагують на унесений вітром капелюх представники чотирьох типів темпераменту? – розповідає Світлана Кузьміна. – І таке відбувається постійно в нашому житті, бо всі люди різні. Людину не переробиш, але працювати над собою потрібно. От просто взяти собі за правило – менше негативу, більше позитиву!
Оксана Ковальова
Супер стаття – матеріал правдивий! Про Людину з великої літери!