Міст через Ворсклу був для нашого краю значно більшим, ніж просто переправа. Він з’єднував правий і лівий береги річки, а разом із ними — людей, родини, цілі села. Новий міст проліг поруч зі старим, що роками терпів удари води й часу та щоразу не витримував весняного розливу.
Щовесни Лугівка й Попівка опинялися ніби на острові. Дороги зникали під водою, сполучення з районним і обласним центрами переривалося, і лише дерев’яні човни зберігали стабільний ритм життя.
У вісімдесятих з’явився новий міст. Міцний, надійний, він став символом єдності. Відтоді жителі ближніх сіл могли безперешкодно дістатися лівого берега — пішки чи транспортом, у будь-яку пору року, не чекаючи, поки вода відступить.
Та цей міст жив не лише буднями. На ньому закохані призначали побачення — з хвилюванням, квітами і довгими розмовами над рікою. Через нього щороку йшли випускники школи, вирушаючи на Лугівську гору зустрічати світанок — перший ранок свого дорослого життя. За спиною залишалося дитинство, попереду — дорога, повна надій і мрій. Міст мовчки зберігав усі ці кроки, слова й обіцянки.
Війна зруйнувала міст. Ворог не пощадив навіть те, що десятиліттями служило людям і єднало громади. Але навіть у свій останній час він встиг виконати найважливішу місію. Під гучні вибухи його понівечені залишки стали шляхом порятунку — дорогою, якою люди пішки евакуювалися у безпечніші місця, рятуючи життя.
Ті, хто залишився за мостом у Лугівці, сьогодні живуть без електрики й газу. Та разом із труднощами там живе й пам’ять. Про міст, який був надією, зустріччю, дорогою в майбутнє. Про міст, що з’єднував береги й серця. Саме таким він назавжди залишиться в нашій пам’яті — частиною краю, яким ми його пам’ятаємо.
Запрошуємо всіх долучатися до рубрики «Край, яким ми його пам’ятаємо». Надсилайте свої фотографії з усіх населених пунктів Охтирщини.
Дякуємо за фото мосту Наталії Мороз.
