Далі буде, якщо це вам потрібно
Будівля готелю у Великій Писарівці ніколи не була просто місцем для ночівлі. Це була територія рівних можливостей. Тут міг зупинитися і колгоспник після районних справ, і міністр у відрядженні, і артист після гастролей. Стіни цього готелю чули більше, ніж здається на перший погляд.
Кажуть, саме тут після концерту в Будинку культури опинився Анатолій Мокренко. Чи ночував він у готелі — тепер уже ніхто не скаже напевно. Бо після виступу співак зустрівся зі своїм другом Володимиром Саєнком, який тоді працював у Великій Писарівці. Зустрічалися в багатоквартирному будинку, який зараз зруйнований КАБами. І та зустріч на квартирі затягнулася до ранку — за чаркою, спогадами, розмовами про молоді роки, сцени й дороги.
Про це мені свого часу розповідав мій друг дитинства Сергій Саєнко. Каже, батько тоді сказав йому фразу, яку він запам’ятав на все життя:
«Ти ще будеш згадувати цей візит».
І справді — згадує досі. Тим більше, що на той момент Анатолій Мокренко ще не був народним артистом. Просто талановитим співаком, який приїхав у провінційне селище і залишив по собі Спогади.
Земляки, чи пам’ятаєте той концери? Пишіть у коментарях.
До речі, саме у Великій Писарівці відбулася прем’єра пісні на слова нашого земляка з Яблучного — Володимира Затуливітра з Яблучного. Пісня називалася «Сім дощів». Хто пам’ятає:
Коло рожі на сторожі
Сім дощів пасеться,
А на восьмім їздить осінь
В полі половецькім.
Ой, ти, осінь, кінь твій восьмий,
В мене кінь дев’ятий,
А копитцям не напиться
Зеленої м’яти.
Хто не пам’ятає — легко знайде в інтернеті й зрозуміє, чому тоді в залі стояла тиша, а потім довго не відпускали артиста зі сцени.
А ще цей готель став місцем однієї майже неймовірної історії. Тут на кілька днів затримався гіпнотизер, який виступав у Будинку культури. Після його сеансу мій ровесник, що заїкався, почав говорити правильно. Без чудес у газетному сенсі, але з результатом, який пам’ятають і досі.
Щоправда, потім заїкання повернулося.
Чому затримався гіпнотизер – розповімо. Якщо цікаво — напишіть у коментарях.
Сьогодні будівля розбита. Але руїни пам’ятають і міністрів, і співаків, і дивні сеанси, і простих людей, які заходили сюди з дороги, і навіть коханців, для яких це було місцем зустрічей.
Ось заради таких історій і існує рубрика «Край, яким ми його пам’ятаємо».
Якщо маєте фотографії рідного краю з усієї Охтирщини, свої історії, що хочете розповісти — пишіть.
Наш край уміє дивувати.
Продовження буде, якщо напишете в коментарях чи потрібні такі спогади.
