Відео після прильоту КАБ. 17 березня 2024 року. З архіву “Ворскли”
Поширення допису вітається для розширення аудиторії та залучення нових фото та відео.
Новий Будинок культури у Великій Писарівці відкрили у 1976 році — принаймні так пам’ятають старожили. Можливо, хтось поправить точну дату, але одне відомо напевно: майже відразу після відкриття він став не лише осередком творчості, а й… кінотеатром. Основну «Істру» тоді закрили на ремонт, і великий екран на деякий час оселився саме тут.
Саме в цій залі жителі Великої Писарівки вперше побачили фільм “Табір іде в небо.” Це був справжній ажіотаж. Партер і балкон заповнювалися вщент — чотири сеанси кілька днів поспіль. Людей було стільки, що додатковий показ зробили навіть о десятій ранку. Йшли школярі, йшли дорослі, йшли ті, хто вже бачив, — ще раз.
Кіно тоді було подією.
На другому поверсі Будинку культури діяв краєзнавчий музей. Багато експонатів до нього зібрав місцевий краєзнавець Іван Негреба. Іван Сергійович жив цією справою. Уже в 90-х роках він болісно переживав, що музей розграбували: срібні полтинники, пішли на блешні для риболовлі. Така була ціна безгосподарності й байдужості до пам’яті.
Будинок культури прийняв не одне покоління артистів художньої самодіяльності. Переповнена зала жила єдиним подихом — захопленням і гордістю за своїх. Саме тут на сцені народжувалися справжні артисти, тут вшановували видатних людей Великописарівщини, тут аплодували тим, хто вмів торкнутися душі.
Серед улюбленців публіки — народний фольклорний ансамбль “Вечорниці”, художній народний колектив “Веселі молодички”, вокальний ансамбль “Зорецвіт”, дитячий цирковий колектив Дружба та багато інших. Це були не просто гурти — це були обличчя громади.
Непересічною постаттю культурного життя був керівник духового оркестру, заслужений працівник культури України Іван Карпенко. Він виховав не одне покоління музикантів. Оркестр під його керівництвом прославляв край на всеукраїнських оглядах, а учні продовжували справу маестро вже в інших містах і колективах.
Будинок культури завжди приваблював охайністю і своїм мозаїчним фасадом. Автор мозаїки — скульптор Яків Бегімов — працював у техніці «кундаль». Її секрети дозволяли камінцям триматися десятиліттями. І трималися.
На жаль, руйнування, яке принесла війна, виявилося сильнішим за мистецтво. Цей Будинок культури колись приймав гостей із росії, які щиро дивувалися талантам українців. Сьогоднішні злочинні дії ворога стали остаточним вироком тій уявній приязності.
Та пам’ять про цей дім мистецтва живе. У фільмах, які дивилися стоячи. У сцені, з якої починався шлях. У мозаїці, яка трималася до останнього.
І поки ми це пам’ятаємо — край живе.
Чекаємо на ваші фото, шановні читачі з усіх куточків Охтирщини.
Фото на заставцы — Колісник Вікторії
