Ця публікація — про життєвий і творчий шлях директора Рябинівського будинку культури Василя Москаленка, якому випало берегти й рятувати заклад після його знищення ворогом.
Дитинство з баритоном
Василько, з’явившись на світ теплого квітневого дня 1967 року в молодого рябинівського подружжя, мав хист до музичного мистецтва й пов’язав усе своє життя з культурою.
— Я з найраніших років мріяв займатися в місцевому духовому оркестрі, і моя мрія здійснилася — батьки віддали мене до творчого колективу ще в дитинстві, — розповідає герой статті. — Грав я на баритоні, а ще ходив на різні гуртки: драматичний, танцювальний тощо. Мені все подобалося, я обожнював виступати на публіці й був цілком щасливий у своїй діяльності, попри велике, як для дитини, навантаження.
Диплом, освіта і робота
Після закінчення сільської школи юнак вступив на навчання до Сумського культурно-освітнього училища на відділення духових інструментів. Отримавши диплом, влаштувався на роботу завідувачем клубу села Вищевеселе Великописарівської громади.
Здавалося б, керівна посада для випускника училища — це велика честь, здатна задовольнити запити амбітної творчої особистості. Але насправді все було зовсім не так. За словами співрозмовника, керівництво сільським клубом означало управління двома «підлеглими» — ним самим і прибиральницею. Тож він витримав таке завідування лише два місяці й пішов служити в армію.
От там уже реалізувався по-справжньому, адже потрапив до столичного військово-духового оркестру міста Києва. Це були два роки (1985–1987) потужної самореалізації та визнання. А після демобілізації Василь Іванович повернувся до рідної Великописарівщини й обійняв посаду директора Рябинівського будинку культури.
— У якому стані був заклад? В ідеальному! — згадує той період герой матеріалу. — Я очолював його до 1994 року, а потім почалися часи перебудови, і я пішов працювати в колгосп.
З крісла директора — на сидіння тракториста
На запитання авторки статті, що відчував співрозмовник, змушений звільнитися з керівної посади й стати колгоспником, чоловік відповів: «Полегшення!». Бо тепер він знав, що його родина буде ситою. Зарплати в колективному господарстві хоч і не платили, зате працю оплачували натуральними продуктами — зерном тощо.
— Завклубом — то не моє, а тракторист — моє, — запевняє Василь Москаленко, аргументуючи на користь сільськогосподарської професії.
І знову — керівник, і знову — культура
У 2013 році герой статті повернувся до роботи за фахом — став директором Рябинівського будинку культури. Цього разу він нарешті відчув себе «при ділі», адже в його підпорядкуванні були художній керівник, хормейстер, керівник народного фольклорного обрядового колективу, а також керівник народного зразкового дитячого духового оркестру.
— Це зовсім інша структура й зовсім інша робота, — зазначає чоловік.
Чи змінив щось у діяльності БК, адже зазвичай нова мітла мете по-новому? Каже, що сам він нічого не змінював, а от колектив — так.
— У нас працюють високопрофесійні люди, справжні артисти, тому й робота ладиться, — каже Василь Іванович і уточнює, що під час війни культурна робота обмежується суто онлайн-заняттями та записом відеовиступів-привітань зі святами. Працювати в умовах воєнного сьогодення нелегко, але робота триває, і культура в маси несеться. А це — головне.
Удар
Нещодавно приміщення ввіреного Василю Москаленку закладу зазнало ворожої атаки. На той момент герой матеріалу перебував на робочому місці. Як усе було, він розповідає сам:
«Я якраз прийшов до котельні замінити опалювача, як раптом о 9:57 стався “приліт” “шахеда”. Я не чув, як він підлітав, бо на порозі гудів генератор. Секунда — і вже удар: полетіла штукатурка, усе падає. Хлопці прибігли, кажуть, щоб вибігав на вулицю, бо зараз другий буде. Ми побігли до парку, сховалися на липовій алеї, впали на землю за деревами. І тут у будинок культури вдарив другий “шахед”! Розлетілося все.
А потім на місце події приїхали голова Кириківської громади, голова виконкому, керівник оркестру, і ми разом почали виносити з палаючої будівлі майно: апаратуру, музичні інструменти, костюми, ноутбук, колонку з підсилювачем звуку тощо.
Яким був мій стан? Медики, які прибули, пропонували мені допомогу, але я від неї відмовився, бо почувався задовільно. Ну принаймні рятувати майно будинку культури міг. А що буде завтра? Шукаємо нове приміщення. Сьогодні це питання вирішується, а поки що працюємо в дистанційному режимі».
Рябинівський будинок культури після шахедної атаки
Ой, чий то кінь стоїть?
Кожній людині важливо мати джерело натхнення, з якого вона черпає життєву енергію та сили. Чи є у Василя Івановича справа для душі? Каже, так. Це — коні.
— Моєму коневі на ім’я Кукла 13 років, — змінює настрій із сумного на оптимістичний співрозмовник. — Узагалі коней я тримаю давно, з 2000 року. Для душі, а не для роботи. Раніше їздив верхи, а тепер уже ні. Кукла в мене для того, аби просто була. Та іноді — щось перевезти з городу й онуків покатати.
Велика рябинівська родина
Загалом у Василя Москаленка — велика дружна сім’я, яка є для нього надійним тилом.
З дружиною Іриною Олександрівною він познайомився ще в юності, коли вже працював директором будинку культури, а вона навчалася у 10 класі й займалася в БК у гуртку. Між керівником і вихованкою зав’язався роман, який, як зізнається Василь Іванович, на той час ніхто не засуджував. Згодом це кохання переросло в офіційний союз: закохані побралися й створили сім’ю.
Після школи Ірина ніде не навчалася — один за одним народжувалися діти, тож вона присвятила себе домашньому побуту й вихованню сина та доньки.
Коли діти підросли, жінка влаштувалася на роботу кухарем до школи, а згодом працювала завідувачкою колгоспного току, продавцем та опалювачкою.
Звісно, для кожної людини найважливіше — домашній затишок: у домі завжди має пахнути свіжозвареним борщем та ароматною домашньою випічкою. І Василь Іванович цілком із цим згоден. Каже, що його улюблені страви — це печені пиріжки з різними начинками: капустою, м’ясом, повидлом тощо.
— Готувати є для кого, бо син із дружиною та онуком живуть із нами, — розповідає директор. — Син працює у фермера, а раніше воював в АТО. Донька закінчила педуніверситет за спеціальністю «Українська мова і література», але не працює. Живе з чоловіком та донькою в Іванівці.
Отже, вся велика дружна родина — разом. Є кому і пиріжками смакувати, і город обробляти.
— У нас цілий гектар землі: і сіємо, і садимо, — зазначає Василь Москаленко як господар і голова великого сімейства з трьох поколінь.
Завтра буде завтра
Щодо планів на майбутнє, то герой публікації поділився ними:
«Зберегти колектив будинку культури, щоб наша праця не пройшла марно. За два роки будемо підтверджувати звання народного колективу, а для цього маємо показати результати своєї роботи. От і працюємо».
На завершення бесіди ми поцікавилися у Василя Івановича, що для нього означає поняття «людина», якою вона має бути. У відповідь почули:
«Людина насамперед має бути відповідальною за ту роботу, яку вона виконує».
Що ж, ми впевнені: наш співрозмовник — саме такий. Він справді Людина з великої літери й приклад для наслідування.
Щиро віримо, що у Рябинівського будинку культури з таким керівником — успішне майбутнє.
Оксана Ковальова
(матеріал підготовлений за участі члена гуртка журналістики Чернівецького військово-спортивного ліцею Володимира Андрушкова)
