У прифронтовій Великій Писарівці, прикордонному селищі всього за кілька кілометрів від кордону, війна давно стала частиною щоденного життя. Місцеві вже навчилися визначати напрямок артилерійського вогню за звуком, а дрони тут зустрічають частіше, ніж гостей. Ворог регулярно засипає двори мирних жителів мінами-пелюстками, б’є з танків, артилерії, «градів», не залишаючи сумнівів: нікому й нічому не дозволено почуватися в безпеці.
Під цим тиском змінюється сама тканина життя. Двори, де ще кілька років тому косили траву чи лагодили велосипеди, сьогодні часто нагадують місця після стихійного лиха. Постійні удари дронів, керовані авіабомби й обстріли знищують усе, що хоч якось випирає над землею. За останні місяці громада втратила кількадесят транспортних засобів — легковиків, тракторів, мотоблоків, причепів і невеликих вантажівок. Ворог б’є по всьому: по рухомому й нерухомому, по новому й старому, по тому, що працює, і по тому, що давно лишилося спогадом.
Однією з таких втрат стал вантажівка на вулиці Покровській. Власник Сергій доглядав настільки, наскільки це можливо під обстрілами: час від часу здував пил, перекривав брезентом.
Власник говорив, що колись обов’язково її відремонтує — «як тільки буде час, гроші й мир». Машина стояла без руху майже два роки. Не їздила. Не заводилася. Вона вже стала частиною вулиці, як яблуня чи старий колодязь — спокійний, мовчазний предмет, що зберігає ну історію.
Сусіди добре знали цю вантажівку. Марія Федорівна, казала:
— Хіба вона комусь заважала? Стояла собі, й стояла.
Та ворожим дронам байдуже до людських історій. Байдуже до того, що машина не рухається, що її давно ніхто не чіпав. Вони бачать «об’єкт» — і виконують наказ.
Дрон завис над Покровською під вечір. А вже за кілька хвилин почув короткий вибух. Коли сусіди вибігли на вулицю, вантажівки, по суті, вже не було: лише розкидані уламки, понівечена кабіна.
— Не машина — а тінь від неї, — каже Сергій. — І не скажеш, що це була техніка. Просто розмазало. І за що?
За що — знає, мабуть, тільки той оператор на іншому боці екрана. Але одне зрозуміло точно: ворог б’є не стільки по залізу, скільки по людях — по їхніх спогадах, добрих історіях, по маленьких символах мирного життя, яке вони хочуть зберегти бодай у дрібницях.
Тепер у тому місці порожньо. Стоїть лише обвуглений шматок рами — мов чорна рана на подвір’ї.
У Великій Писарівці цю просту істину розуміє кожен: ворог може забирати речі, техніку, будинки — але не здатен стерти те, що люди пережили разом і що зберігають один про одного.
Наталія Пасюга
.
Матеріал виготовлено за сприяння Міжнародного Фонду Страхування Журналістів від Асоціації “Незалежних Регіональних Видавців України”, що є складовою програми підтримки Voices of Ukraine, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Voices of Ukraine реалізується у межах Ініціативи Hannah-Arendt-Initiative і фінансується German Federal Foreign Office. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією
