Олександр Тімонов був останнім жителем Катеринівки Рябинівського старостату. Після смерті матері він самотньо господарював у рідному селі, а згодом став до лав захисників України. 9 вересня 2026 року серце солдата зупинилося. Разом із ним згасло життя й у Катеринівці.
Коли згасає світло в останній хаті, село не просто порожніє — воно перестає дихати. Катеринівка, що в Рябинівському старостаті, довго трималася за одну-єдину людську душу.
Останнім її вартовим був Олександр Михайлович Тімонов. Його життя від самого дитинства було нелегким.
Олександр народився 25 серпня 1974 року. Зростав єдиним сином у матері Ніни, яка все життя розносила пошту селами Яблучненського краю.
Батько пішов із життя надто рано, тож дитинство і юність хлопця минули в скруті. Навчання у спеціальній школі-інтернаті та непрості життєві обставини не залишали йому великого вибору.
Власної сім’ї Олександр не створив, дітей не мав. Був звичайним роботягою: допомагав біля ставу, підсобляв людям, аби заробити собі на життя.
Коли не стало матері, Олександр залишився єдиним жителем Катеринівки. Та рук не опустив: тримав корову і птицю, порався по господарству — як міг і як умів.
Були в його житті й хибні кроки, й необдумані вчинки, за наслідки яких довелося відповідати. Але коли настав час нових випробувань, Олександр пішов на військову службу, ставши на захист України.
Солдат Олександр Тімонов служив водієм 2-го інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу 2-ї інженерно-саперної роти батальйону підтримки.
На службі він пізнав справжнє побратимство, навчився військової витримки та відповідальності за інших. Свій обов’язок воїна виконував чесно.
9 вересня 2026 року через ускладнення стану здоров’я серце Захисника зупинилося. 13 вересня Олександра Тімонова провели в останню путь і поховали на цвинтарі в рідному селі.
Проводжали його тихо. Біля домовини не було давніх сусідів, поруч із якими він прожив усе своє життя, через паркан ділив радощі й біди, перегукувався вранці чи зустрічався на сільській вулиці.
Доля розметала катеринівців: хтось давно виїхав у пошуках кращої долі, а хтось уже знайшов вічний спокій на тому ж сільському цвинтарі.
Саме вони — ті, хто знав Олександра змалку, бачив його випробування, кривди й помилки, — зрозуміли б його сьогодні найглибше. Пожаліли б по-сусідськи, щиро й без осуду та зі зітханням відпустили б у вічність.
Та сусідські хати довкола стоять порожні. Тому попрощатися прийшли інші люди — ті, хто знав Олександра за життя, бачив його нелегку долю і, попри все, завжди співчував йому.
Олександр Тімонов був останнім, за кого ще бодай якось трималося життя в Катеринівці. Поки димів комин його хати, поки на подвір’ї ходила птиця, а господар порався біля худоби, село залишалося живим.
Тепер, коли згасла й ця остання свічка, Катеринівка по-справжньому вимерла, остаточно потонувши в темряві й гіркій, вічній тиші…
Нехай усі, хто знав Олександра Тімонова, згадають простого чоловіка, до якого життя не було щедрим. Згадають із добром, пожаліють по-людськи та відпустять із миром.
Вічна пам’ять і шана Захисникові України. Царство Небесне.
Олена ТЯГЛЕНКО
