Ця гірка фраза Дмитра Станіслава могла б стати крапкою в його історії. Але не стала.
Ветеран ЗСУ, який втратив руку після тяжкого поранення під Бахмутом, заново вчився жити, кермувати автомобілем, пристосовуватися до протеза, відстоювати належні виплати й шукати роботу. Сьогодні він сам допомагає іншим ветеранам розбиратися з документами, працює, займається громадською діяльністю та спортом, а найбільшим своїм щастям називає родину.
Дмитро родом із Попівки Великописарівської громади на Сумщині. Про нього «Ворскла» вже розповідала раніше. Відтоді у житті нашого земляка сталося багато такого, що заслуговує на продовження цієї історії.
Сьогодні, 1 жовтня, у День захисників і захисниць України, редакція «Ворскли» вітає Дмитра Станіслава і всіх наших воїнів та ветеранів.
Дякуємо тим, хто сьогодні боронить Україну, і тим, хто повернувся з війни з пораненнями, болем та спогадами, які не залишають людину після звільнення зі служби.
Дякуємо вашим батькам, дружинам і чоловікам, дітям, рідним та друзям, які проходять цей непростий шлях поруч із вами.
Низько схиляємо голови перед пам’яттю тих, хто не повернувся.
І хочеться побажати нашим захисникам і захисницям найпростішого й найдорожчого: вижити, повернутися додому, обійняти своїх рідних і мати після війни життя, за яке вони сьогодні борються.
А історія Дмитра — саме про життя після фронту. Непросте, інколи несправедливе, але життя, за яке він тримається обома руками — навіть якщо одна з них тепер лише в його пам’яті.
За плечима Дмитра — служба в АТО та ООС. Початок повномасштабної війни 24 лютого 2022 року застав його в рідній Попівці на Сумщині, де родина святкувала день народження батька. Уже за кілька днів чоловік знову став до строю.
3 лютого 2023 року на позиціях між Бахмутом і Соледаром Дмитро, який був головним сержантом, прийняв командування взводом.
Чотири доби військові тримали оборону.
— Наші хлопці мужньо тримали оборону, доки була підтримка важкої артилерії і мінометників. А на четверту добу все стихло, допомоги не було зовсім, зв’язок був відсутній. Приймати рішення довелося спонтанно, — пригадує Дмитро.
Поступово ситуація ставала критичною. Закінчувалися боєприпаси, були поранені, побратими надавали їм першу допомогу й намагалися винести з-під вогню.
Увечері Дмитро почув вихід ворожого снаряда й устиг лише крикнути підлеглим:
— Земля!
У нього залишалося кілька секунд.
— Правою рукою я закрив голову, а ліву заховав під себе. Десь за декілька метрів вибухнув снаряд. Навколо все спалахнуло, здавалося, горіло все в моїх очах. Праву руку, якою прикривав голову, уламком відтяло по саме плече. Я навіть відразу не зрозумів, що трапилося.
Дмитро спробував бігти. З місця, де була рука, текла кров, у нозі щось захрускотіло — і він упав.
Побратими наклали турнікет. Місце важкого поранення закрили тим, що було під руками. Вони не дозволяли Дмитрові втрачати свідомість, доки не прибула евакуаційна машина.
Останнє, що запам’ятав перед тим, як знепритомнів, — пакет із кров’ю, яку йому переливали.
Далі були Добропілля, Краматорськ, Дніпро. Лікарні. Операції. Реабілітація.
І зовсім інше життя.
Повернення тяжкопораненого військового до цивільного життя виявилося зовсім не таким, яким його можна уявити з офіційних повідомлень.
Один із найбільш абсурдних епізодів стався, коли Дмитро оформлював документи після служби. Ветерана, який пересувався на кріслі колісному, возили кабінетами, але виникла проблема: він не здав каску та бронежилет.
Ті самі, які залишилися на полі бою під Бахмутом, коли його рятували після поранення.
— Я не думав тоді, що треба, перш за все, рятувати амуніцію, а вже потім життя, — з гіркою іронією згадує Дмитро.
Довелося боротися й за належні виплати. За словами ветерана, протягом кількох місяців він не отримував частини належного грошового забезпечення, тож звертався до юристів та на гарячі лінії.
Саме цей досвід згодом стане причиною, чому Дмитро почне допомагати іншим військовим і ветеранам.
Окрема історія — протезування.
На дорогий протез руки свого часу збирали кошти небайдужі люди. Його вартість становила близько 1,4 мільйона гривень.
Але дорога сучасна конструкція не означає, що людина одразу повертається до звичного життя.
За словами Дмитра, ремені натирали тіло до крові, а датчики працювали нестабільно через особливості його ходи після поранення ноги.
Тому реабілітація ветерана після тяжкого поранення — це не одна операція, не один протез і не один курс відновлення. Це довгий процес, у якому людині доводиться пристосовуватися до нового тіла й часто знову вчитися робити те, над чим раніше навіть не замислювалася.
Поки Дмитро проходив лікування у Дніпрі, Вінниці та Львові, війна забирала в його родини дім.
Батьки були змушені виїхати з Попівки. Рідне село на прикордонні Сумщини зазнало важких руйнувань унаслідок російських обстрілів.
А поруч із Дмитром увесь цей час була Ліза.
Вона приходила до нього в реанімацію, їздила разом на лікування до Польщі, допомагала вдягатися, їсти й робити звичайні речі, які після тяжкого поранення раптом перестають бути звичайними.
Мама Дмитра, пані Лідія, говорить про це просто:
— Підтримка матері — це одне, а коханої — зовсім інше. Справжнє кохання перевіряється такими труднощами.
Минуло понад півтора року відтоді, як «Ворскла» вперше розповіла історію Дмитра.
За цей час він закінчив університет і здобув ступінь магістра.
Але освіта не вирішила ще однієї великої проблеми, з якою стикаються ветерани з важкими пораненнями, — працевлаштування.
Дмитрові пропонували роботу фахівцем із супроводу ветеранів у містах, зокрема в Полтаві. Та щодня долати значну відстань людині з тяжким пораненням ноги та без руки фізично надзвичайно складно.
— У місті робота є, але мені туди не дістатися. А в громаді, де я зараз живу з родиною, знайти вакансію для людини з інвалідністю набагато складніше, — говорить ветеран.
Зрештою вихід знайшовся.
Дмитрові запропонували керівну посаду в Новосанжарському селищному будинку культури.
Він погодився.
Поступово Дмитро став для багатьох знайомих військових неофіційним консультантом із ветеранських питань.
Його номер телефону передають від одного побратима до іншого.
Звертаються з питаннями щодо документів, виплат, відповідей військових частин та інших проблем, із якими люди стикаються після повернення зі служби.
— Мій номер передають один одному. Запитують, як оформити документи, що робити, якщо військова частина ігнорує запити. Я вивчаю закони і пояснюю їм. Мені не треба подяки, мені потрібен результат, бо хочу допомогти хлопцям, — говорить Дмитро.
Його власний непростий досвід поступово став досвідом, корисним іншим.
Система підтримки ветеранів в Україні поступово змінюється. У громадах працюють фахівці із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб, які допомагають із документами, статусами, соціальними виплатами, реабілітацією, працевлаштуванням та іншими питаннями.
За актуальними даними Міністерства у справах ветеранів, таких фахівців в Україні вже понад 2700.
Окремий комплекс послуг для ветеранів та їхніх родин зібраний і в розділі «Ветеран PRO» у застосунку та на порталі «Дія».
Проте історія Дмитра показує й інший бік: навіть за наявності програм і сервісів людині після тяжкого поранення нерідко доводиться самій наполегливо шукати відповіді й відстоювати свої права.
Дмитро не замкнувся вдома.
Він долучається до громадського життя, бере участь у патріотичних заходах, працює у громадському формуванні учасників бойових дій Новосанжарщини.
Разом із побратимом ветеран узяв участь у велопробігу до Дня Державного прапора та Дня Незалежності України. Учасники вшанували пам’ять загиблих земляків і всіх українських воїнів, які віддали життя за свободу.
Дмитро випробовує себе й в адаптивному спорті.
На ветеранських змаганнях у Нових Санжарах учасники змагалися у бомбаскеті, корнхолі, стрільбі з лука та дартсі.
Для ветеранів такі дисципліни — не лише боротьба за результат. Вони допомагають відновлювати координацію й моторику, розвивати точність і концентрацію, повертати людині впевненість у власному тілі.
Дмитро добре виступив у бомбаскеті.
І, мабуть, головною його нагородою була навіть не перемога у вправі, а ще один доказ самому собі: можу.
Бойовий шлях Дмитра Станіслава відзначений нагородами.
Раніше він отримав почесний нагрудний знак Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».
Згодом ветеранові вручили державну нагороду — орден «За мужність» III ступеня.
Для Дмитра це стало особливо важливим після тривалого періоду, коли питання нагородження залишалося невирішеним.
Попри наслідки важкого поранення Дмитро продовжує кермувати автомобілем.
Із травмованою ногою та однією рукою це непросто, особливо коли йдеться про машину з механічною коробкою передач. Тому одна з його мрій цілком земна — автомобіль з автоматичною коробкою.
До війни Дмитро працював водієм і об’їздив пів України.
Тепер допомагає родині по господарству, працює, займається громадськими справами, чекає на нові протези та подальше відновлення.
А людям, які повертаються з фронту після важких поранень, говорить:
— Зробити можна все або майже все. Головне — не залишатися на самоті. Шукайте заняття, виходьте до людей. Яким би ти не був: без руки чи без ноги — жити все одно треба.
Коли громаду відвідав заступник міністра у справах ветеранів України Руслан Приходько, Дмитро використав зустріч не для формальної фотографії.
Він говорив про конкретні проблеми, з якими стикаються ветерани.
Перша — складність отримання від військових частин довідок про обставини поранення та матеріалів службових розслідувань.
Друга — затримки та помилки у грошовому забезпеченні.
Третя — працевлаштування після повернення з війни, особливо для людей із тяжкими пораненнями та інвалідністю.
— Для мене було важливо не просто потиснути руку чи сфотографуватися для звіту. Я хотів, щоб у міністерстві почули про реальні стіни, в які впирається ветеран, коли повертається додому. Кожна невиплачена гривня чи довідка, яку чекаєш місяцями, — це мінус до віри в справедливість, — пояснив Дмитро.
Колись він сам шукав, у які двері постукати по допомогу.
Тепер говорить не лише за себе.
А найбільша зміна в житті Дмитра не пов’язана ні з нагородами, ні з роботою, ні з чиновницькими кабінетами.
У Дмитра та Лізи народилася донечка.
Дівчинка з’явилася на світ напередодні Дня Незалежності України.
Після Бахмута, операцій, лікарень, втрати руки, болю, знищеного рідного села й довгого повернення до цивільного життя Дмитро отримав ще одну причину йти вперед.
Маленьку людину, для якої тато — це просто тато.
Не ветеран. Не людина з інвалідністю. Не нагороджений військовий.
Тато.
І, можливо, саме тут найкраще пояснення його давніх слів: «Я навчуся жити заново».
Він уже вчиться.
Надруковано зі скороченнями. Статтю у повному обсязі читайте в газеті “Ворскла” – друкованому та електронному варіантах.
Олена ТЯГЛЕНКО
«Між верстатом і автоматом»: історія військового Івана Песецького
Командир гармати Андрій Карпенко: «Головне — відстрілятись і відійти без пригод»
Від секретних соусів до реактивної артилерії: історія Віталія Лі
Позивний «Лисиця»: історія медикині Наталії Гузь, яка захищає Україну
Йшли понад 10 км через спалені посадки й мінні поля: історія «Татарина»
Дякуємо кожному, хто підтримує «Ворсклу»! Разом ми зберігаємо голос рідного краю, історії земляків і нашу спільну пам’ять. Долучитися можна за кнопкою праворуч на сайті.
Читайте також
Якщо наші матеріали для вас важливі, якщо хочете, щоб ми й далі писали про людей, громади, пам’ять і життя прикордоння — підтримайте редакцію. Навіть невеликий внесок допомагає нам працювати далі.
Якщо наші матеріали для вас важливі, якщо хочете, щоб ми й далі писали про людей, громади, пам’ять і життя прикордоння — підтримайте редакцію. Навіть невеликий внесок допомагає нам працювати далі.
