Для старшого солдата Ярослава Брюховецького 26-й день народження, який він зустрів 8 травня, став ще одним світанком війни — війни, де кожен новий день доводиться буквально виборювати. Його історія — це історія військового із прикордоння Сумщини, який без вагань став на захист України, коли країна цього потребувала.
Старший солдат Ярослав Брюховецький родом із Миропільської громади на Сумщині. Тут минули його дитинство та шкільні роки. Після школи хлопець здобув фах зварювальника-автослюсаря в одному із сумських училищ. Проте мирне життя виявилося надто коротким.
Ще до повномасштабної війни Ярослава призвали на строкову службу до Національної гвардії України. Наприкінці 2022 року він демобілізувався, але цивільний спокій тривав лише кілька місяців. Коли війна почала диктувати свої жорсткі правила, чоловік сам зателефонував до Краснопільського райвійськкомату.
— Хочу воювати, — коротко сказав у слухавку.
На тому кінці дроту запитали:
— 27-ма бригада підійде?
— Так, — відповів без роздумів.
Завдяки нещодавньому армійському досвіду додаткової підготовки йому не знадобилося. Майже одразу — підрозділ, бойові виїзди та перші зіткнення з ворогом на Миколаївщині.
Одного разу смерть опинилася зовсім поруч. Ярослав разом із побратимами їхав автомобілем, коли стався раптовий вибух.
Спалах. Удар. Гул у вухах.
Після вибуху військовий вилетів із салону автівки. Попри шок і контузію він чув крики поранених товаришів. Разом із хлопцями, які прибігли на допомогу, Ярослав накладав турнікети водієві зі зламаними ногами та побратиму, який втратив кінцівку.
— Головне, що живі, — каже військовий.
Для нього ці слова мають особливу ціну. Його рідний брат, який служив мінометником, також був поранений під Соледаром.
Сьогодні Ярослав Брюховецький служить старшим стрільцем роти охорони. Роботи, каже, вистачає щодня. Небо над позиціями постійно заповнене ворожими безпілотниками.
Українським військовим доводиться багато стріляти — як із автомата Калашникова, так і зі спеціальних засобів для боротьби з дронами, щоб прикривати бойові машини та екіпажі.
Саме на війні він особливо відчув справжню ціну військового братерства. Зізнається: навіть під час відпустки його тягнуло назад у підрозділ — до людей, які стали другою родиною.
Попри фронтові будні, думками Ярослав часто повертається додому — у Миропілля та села прикордонної Сумщини.
Сьогодні ці території сильно постраждали від війни. Багато населених пунктів спорожніли, чимало будинків знищені російськими обстрілами. Згоріла й батьківська хата Ярослава.
Особливо боляче військовий сприймає російські фейки про нібито «захоплені території». Він добре знає, якою ціною українські захисники утримують кожен метр рідної землі.
Іноді під час коротких прогулянок наодинці виникає важке питання:
— Куди повертатися?
Навіть у складних умовах Ярослав не втрачає почуття гумору. Поки хтось ставить на аватарки пафосні фото у формі, у нього — світлина в протигазі. Каже, це допомагає реагувати на навколишній хаос простіше та зберігати психологічну рівновагу.
Про свої плани на майбутнє військовий говорить небагато. Лише зізнається: після війни хоче нормального життя, родини та можливості відбудовувати те, що зруйнувала війна.
А поки що — черговий бойовий вихід, черговий день народження в однострої та впевненість у людях, які стоять поруч.
Олександр МОЦНИЙ
Читайте також про наших героїв на сайті “Ворскли”
І в цьому матеріалі
