Приклад сили та патріотизму в 90 років. Тетяна Колісник з Великої Писарівки допомагає ЗСУ
Історію Тетяни Іванівни Колісник можна порівняти з книгою, де після важких, похмурих розділів раптом починається нова частина, сповнена світла, яскравих барв та надії. Це розповідь про жінку, яка все життя дарувала людям мудрість, закладену в книгах, і зрештою сама отримала в дарунок «друге народження».
ХРАНИТЕЛЬКА КНИЖКОВОГО ХРАМУ
Тетяна Іванівна народилася 4 травня 1936 року у Великій Писарівці. Її дитинство минуло в дорогах: батько-військовий переїжджав із родиною то до Латвії, то на сувору Північ, але серце дівчини завжди належало Україні. Повернувшись додому, вона обрала професію, що стала справою всього життя.
Бібліотекар — для Тетяни Іванівни це було не просто фахом, а покликанням. Починала звичайним бібліотекарем, згодом вона очолила Великописарівську центральну районну бібліотеку, ставши для колег не лише мудрим керівником, а й чуйною порадницею у 70-х – 80-х роках. Тетяна Іванівна була свідком і учасником того «золотого віку» читання, коли бібліотека була справжнім інтелектуальним серцем району. У той період заклад був ідеологічним та культурним центром району. Саме там за часів керівництва Тетяни Іванівни формувалися ті фундаментальні книжкові фонди та архіви, які стали основою для першої краєзнавчої роботи. Під її управлінням перебувала розгалужена мережа сільських бібліотек-філій по всьому району. Окрім видачі книг, бібліотека займалася організацією літературних вечорів, виїзних читань на підприємствах та колгоспах. Тетяна Іванівна – це символ «старої гвардії» інтелігенції Великописарівщини. Вона із тих, хто тримав культурний фронт ще тоді, коли все фіксувалося в паперових формулярах, а не в цифрових базах. У доцифрову епоху бібліотека була єдиним «інтернетом», а Тетяна Колісник як керівник — головним модератором знань.
Особиста доля жінки була непростою: рано пішов із життя чоловік, не судилося мати власних дітей. Свою невичерпну любов вона віддала матері, з якою прожила довгі роки, та рідному краєві. Після смерті матері Тетяна Іванівна залишилася одна у спорожнілій хаті, де тишу порушували лише спогади та… темрява.
ДЕСЯТЬ РОКІВ У ПОЛОНІ СУТІНКІВ
Найважчим випробуванням стала сліпота. Десять довгих років світ для Тетяни Іванівни звужувався до звуків та дотиків. Уявіть, що відчуває людина, яка понад усе любить читати, коли літери на сторінках раптом зникають, а обличчя рідних перетворюються на розмиті тіні. Це була самотність у квадраті: без рідного голосу в хаті та без сонячного променя в очах.
Але справжні випробування прийшли з великою війною. Коли ворожі обстріли почали здригати землю Великої Писарівки, темрява навколо стала ще страшнішою від гуркоту снарядів. Саме тоді проявилася та родинна єдність, яка важить більше за будь-які формальності.
ПЛЕМІННИЦЯ, ЯКА СТАЛА ЯНГОЛОМ-ОХОРОНЦЕМ
Сьогодні ми часто чуємо, як діти залишають батьків напризволяще, але історія Тетяни Іванівни — зовсім про інше. Її племінниця Тетяна, не вагаючись, забрала тітку до Конотопа. Вона не просто надала їй прихисток, а буквально повернула їй світ. Завдяки турботі племінниці, Тетяні Іванівні провели операцію на очах. Це було справжнє диво!
Ті відчуття, коли після десяти років глухої темряви ти знову бачиш блакить неба, зелень листя та обличчя близької людини, неможливо передати словами. Це було не просто одужання — це було воскресіння душі. Світ знову вибухнув фарбами, і пенсіонерка, яка розміняла дев’ятий десяток, відчула себе молодшою та повною сил.
НОВЕ ЖИТТЯ ТА ВОЛОНТЕРСЬКИЙ ГАРТ
Сьогодні Тетяна Іванівна — не просто гостя в домі племінниці, вона — невід’ємна частина родини. Попри поважний вік, жінка не знає спокою. Взимку вона завзято чистить сніг, влітку — стежить за порядком у дворі. Робота для неї — це радість руху та найкраща терапія.
Разом із племінницею вона активно допомагає ЗСУ. Її невтомні руки затягують резинки у військову амуніцію, розпускають старі речі на нитки, наближаючи перемогу так, як може тільки людина, що знає ціну миру. Доля самої племінниці Тетяни теж непроста: її чоловік став на захист України й уже понад рік вважається зниклим безвісти. Дорослі діти живуть у Києві, тож дві жінки підтримують одна одну. Після втрати власної матері у 2016 році, Тетяна всю свою нерозтрачену турботу передає рідній тітці.
Жага до життя вилилася і в творчість: пенсіонерка створює яскраві картини з тканини, ніби намагаючись надолужити ті десять років, коли не могла бачити красу. Вона продовжує «ковтати» книги, перечитує енциклопедії та з легкістю розгадує кросворди, тримаючи розум гострим, а серце — відкритим.
НЕРОЗРИВНИЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ ДОМОМ
Попри те, що доля закинула Тетяну Іванівну до Конотопа, її серце та думки щодня повертаються до рідної Великої Писарівки. Для неї батьківщина — це не просто точка на карті, а живе поєднання людських доль. Її професійний шлях завжди був тісно пов’язаний із життям громади: ще до того, як очолити бібліотечну систему, вона працювала в редакції газети «Ворскла». Цей досвід навчив її відчувати слово та бути в центрі подій рідного краю, а згодом допоміг стати мудрою хранителькою книжкового фонду.
На своїй рідній вулиці Кармелюка вона завжди жила в мирі та злагоді з сусідами, і ці теплі, щирі зв’язки не розірвали ні відстань, ні війна. Вона й сьогодні підтримує контакт із тими, хто став їй рідним за довгі десятиліття. На жаль, новини з дому часто приносять біль: нестерпні ворожі обстріли змусили багатьох її земляків покидати рідні пороги. Домівки, де колись панував затишок, щодня палають, забираючи з собою мирне минуле й залишаючи людям лише гіркі спогади. Тетяна Іванівна глибоко співпереживає кожному, хто втратив дах над головою, бо знає: стіни можна відбудувати, але пам’ять про рідну землю — це те, що ворог не здатний знищити.
4 травня Тетяна Іванівна Колісник відзначає свій поважний ювілей. Вона — людина унікальної долі, яка проходить вже через другу війну у своєму житті. Такий досвід дарує особливе, гостре розуміння цінності кожного прожитого дня та справжніх земних радощів. Саме тому вона не дозволяє собі опускати руки. Кожну хвилину свого «другого життя» вона намагається прожити з максимальною користю для себе та інших, власною працею наближаючи нашу спільну перемогу. Адже для неї перемога — це не лише тиша на фронті, а й можливість знову побачити рідні вулиці вільної України.
Вітаємо Вас із ювілеєм! Ви — приклад неймовірної стійкості, світла та незламності.
Нехай кожен Ваш новий день буде сповнений лише яскравими фарбами, а очі більше ніколи не знають темряви.
Бажаємо Вам міцного здоров’я, душевного спокою, любові і турботи рідних та якнайшвидшої перемоги, на яку Ви так невтомно працюєте.
Олена ТЯГЛЕНКО
Історії з прикордоння Охтирщини читайте також тут
