Коли робота — це життя, а життя — це пісня
МУЗИКАНТ НА ТРИ СЕЛА
— Я з 1971 року беру активну участь у самодіяльності, — каже Валентин Володимирович Царенко з Іванівки Охтирського району Сумської області. — Розпочинав свою музичну діяльність у Тарасівці, де працював учителем географії і співів. Молодий та завзятий ще був! Створив агітбригаду, і вже за два місяці наш колектив під моїм керівництвом зайняв 1 місце в конкурсі!
Пізніше Валентин Царенко очолив Тарасівський будинок культури — один із центрів культури в Охтирському районі. Зізнається, що це була не його ініціатива, а визнання вищим керівництвом його професійного рівня.
— Мене попросили допомогти оживити самодіяльність, то чом би й ні? — згадує події минулих часів співучий педагог. — А у вільний від роботи час то дівчатам акомпанував, то хлопцям підспівував — тож можна сказати, що я був повністю занурений у музичне життя Сумщини.
Не змінив свого амплуа і коли перевели з Тарасівки до Сидорової Яруги на посаду директора школи. А згодом при Добрянському будинку культури був створений вокально-інструментальний ансамбль, тож Валентин Володимирович гармонійно поєднував усі роботи, розкидані на три села, розвиваючи творчі колективи Охтирщини.
— Купили ми музичні інструменти, знайшов я молодих хлопців-музикантів і розпочали свою діяльність, — ділиться з нами історією заснування ВІА Валентин Царенко. — Знову ж таки, репетиції проводилися у вільний від роботи час, тому я заради цього колективу діставався до Добрянського зі свого села, де мешкав. У суботу і неділю прямував на танці й репетиції концертних програм.
ПРАВДИНСЬКА ШКОЛА-ІНТЕРНАТ — МІСЦЕ ТУРБОТИ І НАДІЇ
Життя не стоїть на місці, тож попри величезне навантаження з’явилася у пана Валентина ще одна посада: директор Правдинського навчального закладу в Іванівці — відомої Правдинської школи-інтернату на Охтирщині.
Валентин Царенко розповідає, що школа-інтернат була для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Тут всі педагоги мали по дві освіти: наприклад, учитель і психолог або вчитель і логопед тощо. Цього вимагали особливості роботи з вихованцями закладу.
— Частина учнів направлялася до нас з усієї Сумщини, — конкретизує колишній керівник закладу. — Затримка психічного розвитку у дітей була спричинена сімейними обставинами, а значить — піддавалася корекції і згодом з цих дітей виростали успішні люди. Наприклад, якось одного нашого випускника показували по телевізору — він став військовослужбовцем, на той час майором ЗСУ!
На запитання, які були основні складнощі в роботі з вихованцями, Валентин Володимирович відповів так: «Попри те, що дітей забирали з жахливих умов проживання і від батьків, які ними взагалі не займалися, а в нашому закладі вони перебували в умовах ідеальної матеріальної бази та посиленого харчування, вони все одно втікали додому. Адже сім’я — це сім’я. Там їхні батьки. І байдуже — які».
Зі слів педагога, багато вихованців були усиновлені та удочерені іноземцями. Хлопцям і дівчатам добре живеться в Америці, Франції та інших розвинених країнах світу. Та все ж таки під час телефонних розмов та відеозв’язку вони згадують школу-інтернат.
Дружина Валентина Царенка Людмила Іванівна працювала в цьому закладі вихователькою. Діти називали її мамою, а вона всіх їх намагалася по-материнськи пригорнути та приголубити.
Так, у педагогічному тандемі і працювало подружжя Царенків у Правдинській школі-інтернаті, даруючи любов і тепло вихованцям.
Чи було важко? Авжеж! Педагогічна діяльність у закладі цілодобового перебування не йде ні в яке порівняння з роботою в звичайній середній школі, учні якої після уроків розходяться по домівках і відповідальність за них уже несуть батьки.
У інтернаті ж все було інакше, адже діти тут жили. І вік дітей — від 6 до 17 років. Особливо важко було ладнати з підлітками: пубертатний період, гормони бурлять, перші закоханості, нервові зриви тощо. А враховуючи те, що в закладі цілодобового перебування діти відірвані від батьків і знаходяться в обмеженому просторі, то атмосфера та мікроклімат учнівського середовища потребує неабиякої витримки усіх учасників освітнього процесу. Як результат — професійне виснаження та вигорання педагогів. Серед тяжких наслідків безперервного педагогічного інтенсиву — хвороби.
Не оминув цей випадок і героя нашого матеріалу. Одного разу у Валентина Царенка стався інсульт. Певний час чоловік боровся з хворобою, а коли одужав, то знову повернувся до свого дітища — школи-інтернату. Щоправда, вже не в якості директора, а простим учителем географії. Пропрацював ним 15 років аж до самої пенсії.
— Це була робота з суцільним задоволенням і без напруження, — розповідає чоловік. — Відчитав уроки і пішов додому готуватися до наступного дня.
Із Правдинським закладом пов’язані довгі роки життя Валентина Володимировича, тож він про нього згадує виключно позитивні моменти. Наприклад, як організував свято до 50-річчя школи-інтернату.
— Запросив на нього випускників з різних міст, які навчалися і нас в різні роки, — ділиться педагогічною і людською мудрістю Валентин Царенко. — Всі наші колишні вихованці дуже добре відгукувалися про роки навчання. Бо їм тут дійсно було дуже добре. Випадки непорозумінь між працівниками та вихованцями були, але поодинокі та незначні. Загалом же ситуація цілком позитивна. Про це свідчать розповіді вже дорослих наших випускників, які вже не залежать від нас і можуть відкрито говорити всю правду.
Так, наприклад, коли один наш підопічний потрапив на програму «Жди меня», то на всю Україну розказував про Правдинську школу-інтернат, і в його розповіді були лише хороші спогади!
Серед наших випускників є і головний балетмейстер одного з колективів, який став відомою людиною в культурній галузі.
Взагалі ж, колись у Охтирці був інтернат для безпритульників. Потім у 1949 році утворився Правдинський заклад. Першими його вихованцями були перші безпритульники післявоєнних років, які стали сиротами через загибель батьків під час війни. Ці діти народилися цілком нормальними людьми від цілком нормальних мам і тат, просто волею долі опинилися без батьківського піклування на вулиці. У цих підопічних не було відхилень психічного розвитку. Тому як тільки забезпечили їм повноцінний педагогічний супровід — вони одразу своє надолужили: вивчилися та стали повноцінними громадянами суспільства.
А вже в 1970–80 роках почали з’являтися діти з затримкою психічного розвитку. Контингент змінився. Саме через специфічний контингент у Правдинській школі-інтернаті була змінена навчальна програма на полегшену. А разом з тим виникла потреба в фахівцях: психологах, дефектологах, логопедах. Все це у нас з’явилося у 1985 році.
В 2015 році я пішов на пенсію. А заклад зараз уже зовсім у іншому статусі.
ВІРНИЙ МУЗИЦІ
Повертаючись до музичної канви нашого матеріалу, наголосимо на тому, що попри своє велике педагогічне професійне навантаження, Валентин Царенко музику не кидав, а навпаки масштабував свою творчу діяльність, бо вона була для нього свіжим повітрям, яке давало сили жити.
— Багатьох учасників художньої самодіяльності я знав особисто, і багато хто з них знав мене, — каже Валентин Царенко. — Так, одного разу відомий наш музикант Володимир Скрябін запросив мене на роботу баяністом до новоствореного чоловічого ансамблю. А ще один ансамбль діяв при Великописарівському будинку культури, та ще й ансамбль народних інструментів — важлива частина музичного життя Охтирського району!
Ми активно виступали і були відомими артистами. Нас усі та всюди радо вітали!
Навіть на святкування 300-річчя Конотопської битви в Шаповалівці запрошували виступити. Тодішній президент України Віктор Ющенко приділив нам на заході достатньо своєї уваги, чим ми дуже пишалися!
Люди намагалися сфотографуватися з президентом, підходили до нього самі. А до нас він підійшов сам, бо ми його зацікавили. Тому люди вже підходили до нас і фотографувалися з президентом і з нами!
Роки плинули, життя вносило свої корективи. Змінювався світ, та не змінювалося музичне хобі Валентина Царенка.
— Художні керівники приходили й ішли, а ми продовжували свої музичні традиції чоловічого ансамблю та ансамблю народних інструментів, — каже герой статті. — Кількість учасників поступово зменшувалася через вік, а молодь не поповнювала наші лави. Тож настав час, коли з двох колективів залишилися лише ми з Василем Воробйовим. Але співаємо ми не дуетом, а тріо, бо до нас доєдналася дружина Василя пані Віра. Вона талановита досвідчена співачка, виступала в жіночому ансамблі, який розпався. Тож ми зараз цілком успішно функціонуємо новоствореним колективом з трьох осіб. Репетируємо не у будинку культури, а вдома у родини Воробйових. Односельці, коли бачать, що я йду вулицею, запитують, куди прямую. А я гордо відповідаю, що — на репетицію! Бо я ж і справді репетирувати йду до них.
Ось уже кілька років у Іванівці Охтирщини існує творче тріо без назви, але зі змістом. Валентин, Василь та Віра не просто грають та співають, а дарують музичні вітання людям, створюючи справжнє свято для них.
— Гармошку, бубен та костюми беремо в будинку культури, — уточнює Валентин Володимирович, тим самим наголошуючи, що вони не просто самі по собі, а в спільній взаємодії з центром культури та дозвілля. Ми з Василем Миколайовичем та Вірою Миколаївною щиро вдячні Людмилі Макайді та методисту Тетяні Черніговій за постійну підтримку нашої творчості!
КРАЄЗНАВСТВО
Валентин Царенко під час бесіди пригадує, що коли він працював у Правдинській школі-інтернаті і займався краєзнавством, то створив музейну кімнату, де зберігалися цінні експонати. Адже він вболівав за історію сіл Охтирщини та краєзнавство Іванівки і намагався увічнити в пам’яті нащадків не лише пісні, а й предмети побуту та вжитку. От уже правду кажуть, що талановита людина талановита в усьому!
— Експонати для музейної кімнати віддавали місцеві мешканці, у тому числі і колишні вихованці, які після закінчення Правдинського закладу тут же одружувалися і залишилися жити, — каже співрозмовник. — Деякі експозиції, представлені на галереї, буквально відривалися від серця. Але люди розуміли, що цим цінним речам краще буде в музеї, адже тут надійніше місце для їх зберігання. На жаль, музей обікрали: зловмисники вдерлися до кімнати за допомогою пожежної драбини, влізли в люк на третій поверх і забрали цінні експонати…
ТУРИЗМ
Якщо, любий читачу, думаєш, що вже все дізнався про героя нашої статті, то помиляєшся: він ще й туризмом займався!
— Двічі я був у складі команди Великої Писарівки та брав участь у зльотах, — згадує свої часи бурхливої діяльності Валентин Царенко. — Моя робота була пов’язана з туризмом, і я обожнював подорожувати. Це був розвиток туризму на Охтирщині…
…Життям я цілком задоволений… Поки ноги носять і співається — давайте співати!
Незабаром Валентин Володимирович Царенко буде відзначати 75-річний ювілей. Колектив редакції газети «Ворскла» щиро вітає ювіляра…
Оксана Ковальова
Також ювілейний День народження відсвяткувала 90-річна волонтерка Тятяна Колісник
Читайте про інші ювілеж у громаді за посиланням
